Знаєш, була колись одна старша жінка, звали її Галина Яківна. Вона якось вирішила зробити добру справу. Назбирала по всій квартирі всі речі, які їй вже не були потрібні якісь гарні блузи, сукні, капелюшки, спідниці усе, що лише марно займало місце. І подумала: занесу це у церкву, може, комусь із бездомних чи переселенців воно стане в пригоді.
Галина Яківна все гарно уклала у велику торбу й поставила її у кут. Подумала: винесу завтра, а зараз піду спати.
А вночі, повір, приснився їй дуже незвичайний сон.
Ніби душа її вийшла з тіла, і вона справді спостерігала згори, що відбувається. Було довкола дуже світло, хоча вона й досі була у своїй квартирі. А душа така радісна й спокійна.
Бачить Галина Яківна себе в кімнаті з тією торбою, що так старанно укладала, і вже збиралася нести її до церкви. А навпроти неї стоїть маленька дівчинка, справжня українська з косичками, у вишиванці. Звали її Лада.
А що у вас у торбі? питає вона.
Галина Яківна посміхнулась і відповіла:
Ой, назбирала трохи речей, які мені вже не потрібні. Хочу віддати тим, кому вони потрібні більше. Завтра понесу до церкви.
Ой, ви така добра! Тільки торба не надто гарна. Брудна якась Виперіть її перед тим, як нести, гаразд?
Звісно, виперу.
Головне не забудьте, Лада посміхнулась і щезла.
Жінка прокинулась, аж підскочила. Досі згадує цей сон і думає: чи то янгол був? Чи, може, просто так наснилось?
Глянула на торбу, почала все витягати якщо треба прати, то треба. Але, чесно, все це видавалось їй трохи дивним. Можливо, подумаєш, що бабуся марновірна, та й я так думала, поки не сталося дещо дивовижне.
Бо в тій самій багатоповерхівці, на вулиці Грушевського в самому серці Полтави, в родині Левченків народився хлопчик. Не первісток, а другий син. Захотіли батьки позвати друзів, відзначити подію, як годиться.
Гостей було багато, всі вітали, захоплювались, дарували подарунки. Але дитину не обіймали і не хвалили, бо батьки були трохи забобонні. Кажуть, не можна хвалити наврочать! Гості з повагою погодились почали навіть навмисно казати щось недобре.
Ну й негарний же малюк! Боже, бережи, який негарний. І дивитись не хочу, один за одним повторювали, махаючи рукою на малого.
Батьки видихнули з полегшенням, і всі разом перейшли в іншу кімнату. Але старший хлопчик усе це чув. Бачив, як усі ставляться до братика. І подумав собі: ну якщо він такий “поганий”, навіщо взагалі він потрібен?
Не довго думаючи, хлопчина бере малого, вибігає на балкон, озирається і кидає братика вниз, так, як колись кидав іграшки.
У мене аж подих перехопило, коли таке почула! Було б усе дуже погано, якби Бог не уберіг того малого.
Бо саме той момент, коли малюк летів донизу, на першому поверсі Галина Яківна якраз повісила щойно випрану торбу сушитися на балконі біля вікна.
І дитина просто впала саме в ту торбу!
Коли батьки, нарешті, зрозуміли, що в сусідній кімнаті занадто тихо, стало вже пізно. Забігли, а старший на балконі, малюка нема. Стали питати, в чому справа.
Той і каже:
А навіщо нам той братик? Казали ж, що негарний. От я і викинув.
Матусю ледь інфаркт не схопив. Батько кинувся надвір шукати дитину. Слава Богу, усе обійшлося: малюк живий і неушкоджений, упав прямісінько в мякі речі.
Яке щастя! плакали батьки, обіймаючи дитя.
А кому подякували? Звісно, Галині Яківні. А про Бога й не згадали хіба що сама бабуся. Вона знала, що таке щастя просто так не приходить. І прання б доглядати не була стала, якби не той янгол з її сну.
Чому всі вважають, що просто “пощастило”? А дякувати Богу не звикли.
Я довго над цим думала. Можливо, у кожного своя відповідь. Але я скажу тільки одне: у випадковість не вірю. За все дякую Богу. Бо яке ще диво буває без Його участі?
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
