Досить, Андрію. Я більше так жити не можу, і так, я подаю на розлучення.
Слова вирвалися з її губ легко, майже буденно. Соломія сама здивувалася цій легкості. Роки накопиченої гіркоти, безсонних ночей, коли вона чекала його до світанку, вигадуючи виправдання все це зосередилося в два короткі речення.
Андрій повернув голову до неї. На його обличчі проблискувало щось схоже на недивування.
Та ну… Ти серйозна? Через що саме?
Через що. Соломія посміхнулася. Через запах чужих духів на його сорочках. Через листування, яке вона випадково побачила. Через те, як він дивився крізь неї, ніби вона предмет меблів, який давно пора викинути, а руки не доходять. Через жінку з роботи. Через сусідку поверх вище. Через ту офіціантку в кав’ярні, куди вони ходили на свою річницю.
Через усе, вона пожала плечима. Я втомилась.
Процедура розлучення розтяглася на кілька місяців і виявилася вичерпною настільки, що Соломія іноді забувала їсти. Суд, документи, безкінечні засідання все це перетворилося на густий кошмар, з якого не вийти. Вона приходила до залу у старій сукні, яку носила ще до вагітності. Тканина натягалася на стегнах, блискавка на спині не застібалася до кінця, і Соломія ховала це кардіганом єдиним пристойним, без пухирців і розтягнутих рукавів.
Андрій сидів навпроти у новому костюмі. Піджак сидів ідеально, краватка остання мода, з яскравим візерунком. Соломія поглянула на цю краватку й намагалася згадати, коли востаннє купувала собі щось. Позавчора вона ледве знайшла гроші на зимові чоботи для Артема. Майже нові, всього п’ятьсот гривень, продавець жив у сусідньому районі. Їдучи за ними переповненим автобусом, думала про те, що сину ще потрібні штани, він виріс за літо. І куртка. І шапка.
А потім адвокат поклав на стіл роздруковані дані.
Згідно виписки з банку, голос юриста був врівноважений, діловий, за останні вісімнадцять місяців відповідач витратив у ресторанах і розважальних закладах суму, еквівалентну річному бюджету сімї.
Соломія дивилася на цифри і не змогла скласти їх у зрозумілу картину. Ресторани. Розважальні заклади. Окремим рядком квітковий магазин, і вона точно знала, що він не дарував їй букетів. Ювелір сережки, підвіска, кільце. Прикраси точно не для неї.
Тим часом вона розраховувала, чи зможе купити Артему один банан. Не гроно один банан, бо гроно вже розкіш. Вона різала яблука тонкими дольками, щоб вистачило на кілька днів. Варила кашу на воді, бо молоко підскочило в ціні, і пила пустий чай, вважаючи, що так краще для фігури.
Андрій покашляв, поправив краватку.
Це мої особисті гроші. Я їх заробив.
Після засідання Андрій наздогнав її на стоянці. Хапнув за лікті, обернув до себе.
Думаєш, щось відшкодуєш? його голос капав отрутою. Я візьму Артема. Чуєш? Візьму.
Соломія мовчки дивилася на нього. На людину, з якою прожила пять років. Котрій родила сина. Ради якого пішла у декрет, втратила роботу, кваліфікацію, себе.
Ти ж безглузда, продовжував він тріумфально. Ти нічого не вмієш. Що ти йому можеш дати? Бідність? Я з нього хоча б чоловіка виросту, а не розмальовку. І аліменти будеш платити ти, а не навпаки!
Безглузда. Це слово він уже вимовляв раніше.
Ти безглузда, не розумієш простих речей.
Ти безглузда, знову забула.
Ти безглузда, що з тебе брати.
І Соломія приймала це, бо любила, бо сімя, бо так треба.
Колишній чоловік продовжував називати. Вимагав, щоб Соломія віддала йому сина, щоб він не псувала його своїм впливом, щоб не витрачала аліменти на якусь дурницю.
Під час чергового дзвінка Соломія вже не витримала.
Гаразд, сказала вона. Бери.
На тому кінці трубки повисла тиша.
Що?
Я сказала гаразд. Я привезу Артема завтра.
І привезла.
Артем стояв у коридорі квартири Андрія маленький, з рюкзаком у вигляді динозавра і сумкою, в яку Соломія поклала його улюблену піжаму, книжку про космос, плюшевого зайця з відрізаним вухом. Андрій дивився на сина, ніби той виник з повітря.
Ось, Соломія поставила сумку на підлогу. Виховуй.
Мамо? голос Артема задрімав.
Соломія сіла перед ним, обняла, притиснула ніс до його головки, вбираючи аромат дитячого шампуню і сонця.
Ти трохи полежиш з татом, добре? Це як пригода. А я буду сумувати і телефонувати щодня.
Вона вийшла, не озираючись. Пройшла за кут, притиснула руки до обличчя, присіла на підвіконня і заплакала. Господи, що вона робить? Але вона була втомлена від дзвінків Андрія, його голосу і докорів.
Лено, це він спіткнувся. Артему в садочок коли? Завтра чи як?
В садочок? Соломія моргнула. Андрію, він ходить у дитсадок щодня, з восьмої ранку. Ти не знав?
Звідки мені Добре, розберусь.
Він не розібрався. Відвіз сина до Валентини Петрівни того ж вечора «на пару годин, поки справи вирішу» і зник.
На четвертий день задзвонив номер колишньої свекрухи, і вона, посміхаючись злісно, відповіла.
Чи ти ще маю совість? голос Валентини Петрівни звучав гнівно. Віддала дитину і пішла розважатися? А я сиджу з ним, так? Мені вже шестдесят, до речі! Тиск!
Я привела сина не вам, Соломія говорила спокійно, майже ласкаво. Я привела його татові. Той, якщо памятаєте, хотів виростити з нього справжнього чоловіка. Бив себе в груди, обіцяв, погрожував судом.
Він працює! У нього часу нема!
А мені, отже, є час? Я теж працюю. Кожен день. І справляюсь одна.
Але він же
Валентино Петрівно, перебила її Соломія, я віддала дитину Андрію за його ж проханням. Хай його вирощує, як обіцяв. Я вам нічим допомогти не можу.
У трубці знову повисла тиша, потім короткі сигнали.
Через два дні Валентина Петрівна передзвонила. Голос був інший: втомлений, як би роздутим.
Приїжджайте, заберіть Артема. Не можу більше.
Соломія приїхала ввечері. Артем кинуся до неї від порогу, схопився за ноги, притиснув обличчям живіт.
Мамо, мамо, мамо
Він повторював це, ніби заклинання, і Соломія гладила його по голові.
Все, малюк, поки пригоди. Їдемо додому.
Валентина Петрівна стояла в дверях, схрестивши руки. У її погляді блиснула досада, а не каяття. Просто розчарування, що план не вдався. А новояка виявилася не такою безглуздою, як думали.
Андрій зник. Не дзвонив, не писав, не появлявся на порозі з вимогами й погрозами. Просто розтанув. Його батьки теж не навідали внука. Вони приїхали один раз через кілька років. На той час Артему виповнилося сім, він навчався у другому класі, займався плаванням і обожнював збирати конструктори LEGO.
Мальчик відкрив двері і подивився на незнайомих людей.
Кого ви шукаєте? запитав він.
Артемочко! Валентина Петрівна розмахнула руками. Це ж ми! Баба з дідом!
Артем нахмурився, обернувся:
Мам, тут якісь люди.
Розмова була коротка і незручна. Валентина Петрівна обурювалася, що внук не впізнав, не поздоровився, не кинувся в обійми. Дідусь Микола Іванович кивнув головою і мовив про сучасне виховання.
Вони пішли, залишивши останнє зауваження, що хлопець жахливий і невихований, і такий же безглуздий, як мати Соломія зачиняла за ними двері і розсміялася. А на що вони взагалі розраховували?
Час летів надто швидко. Артемові виповнилося одинадцять. Він виріс, став схожим на дідуся батька Соломії. Син успадкував її впертий підборідок і гострий, іронічний погляд. Він не питав про батька. Може колись спитає, і Соломія відповість чесно, без прикрас, але без зайвої гіркоти. А поки вони справляються удвох.
Минуле раптом нагадало про себе у вигляді подруги Катерини, що плакала у Соломії на кухні, розмазуючи туш на щоки.
Він погрожує забрати Сергійка, всхлипувала Катя. Казав, адвоката найме, довідки збирає Я не знаю, що робити!
Соломія налила їй чаю, підсунула цукерницю.
Катюша, усміхнулася вона кутком губ, хочеш пораду?
Хочу. Будь-яку. Я схожу з розуму.
Віддай йому дитину сама.
Катя застигла з чашкою в руках.
Що?
Збери речі, привези Сергійка до тата. Скажи: виховуй. І йди. Три дні, підняла Соломія три пальці, можливо, і менше. І твій питання вирішиться назавжди.
Ти серйозна?
Абсолютно. Перевірено на власному досвіді.
Катя дивилася на подругу розгублено, недовірливо, з проблиском надії.
А далі?
Далі? Соломія випила чай і відкинулася на спинку крісла. Далі живеш нормально. Без тих, кому ти потрібна лише для галочки «сімя» в соцмережах.
Вона згадала про Андрія, про його батьків. Усе це залишилося в минулому. Але свій урок Соломія вивчила на відмінно.
