У кухні пахло держенями, коли розчинились вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях читалась образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у голос сказали Солія та Мар’яна.
Оксана вийшла у передпокій, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, і одна з них почала розповідати. Бабуся дозволяла Дмитру й Олені — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти усе, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їхніх брата й сестру ще й до зупинки провела, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, не була найнізнішою жінкою, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Наталі, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально осліпла від любові. Годінами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Андрієм, народилися близнюшки, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну й даєте… Я з двома не впорюся.
— І не просимо, — відрізав Андрій.
— Ось би краще Наталі допомогти… У неї ж погодки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— Брат має допомагати сестрі, — кинула свекруха з холодком у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Хорошо ще, що її мати була поруч, їздила через усе місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж і далі захоплювалася Дмитром і Оленою, за кожного випадку підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від доньки!»
А про дітей сина… Якщо і питали — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у сльозах сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Андрію. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалась, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком від’їжджали з важким каменем на душі. Постійні докори: дівчатка галасують, солодке їдять без спросу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Дмитро й Олена від’їжджали, бабуся проводила їх особисто, дарувала подарунки, а Солію й Мар’яну відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотніх. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Андрій подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— З чого ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності змалку.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Наталі самотніх не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене взявся?! Це все твоя жінка…
І кинула трубку.
Минали роки. Дівчатка виросли, вже у шостому класі. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай СолСолія й Мар’яна лише посміхнулися, коли дізналися про бабусині прохання, та так і не приїхали.
