Старий хутір, де знову зазеленіло щастя
Тарас запросив друзів на хутір. Їхні обличчя ясно говорили — очікування не справдилися. Дехто навіть скривився, оглядаючи пошарпані стіни та заросле подвір’я.
«А що вони хотіли?» — подумав Тарас, спостерігаючи за їхніми реакціями. «Гадали, що їх у палац веду? Це стара бабусина хата, а не заміська вілла…»
Але незабаром мангал задимів, м’ясо зашкварчало, динаміки заграли музику. Сміх, жарти, запашний шашлик, аромат диму — і вечір пішов веселіше. Шашлик вдався, пиво лилося, і компанія розгулялася.
Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матраці веранди. А зранку всі роз’їхалися — ситі, задоволені.
Тарас залишився. Повертатися до шумного міста не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у шафі, коли раптом з вулиці почувся голос:
— Гей, господа! Тут хтось є?
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежці стояла дівчина — вродлива, з трохи збентеженим поглядом. Дивилася насторожено.
— Ви… ви господар? Раніше тут жили Ганна Іванівна та Василь Михайлович. А ви хто?
— А ти хто така? — різко кинув Тарас. — Я схожий на шахрая, як на твій погляд?
Але дівчина раптом усміхнулася м’яко, майже ласкаво.
— Ні, просто… я тут давно не була. Колись дружила з онуком Ганни Іванівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.
— Не схожий? — хмикнув Тарас. — А я і є той самий онук — Тарас. Просто ти, мабуть, мене з кимось сплутала.
Дівчина густо почервоніла.
— Я — Марія. Ти був другом мого брата, Сашка. Мене часто до вас підсаджували, пам’ятаєш? Ти мені якось цукерку дав біля багаття, коли ми ковбаски пекли…
Тарас придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому радісному погляді. Колись, років десять тому, вона бігала за ними, а вони з Сашком намагалися від неї втекти.
— То це ти? — здивувався він. — Маленька дівчинка з веснянками?
— Ну, тепер я вже не зовсім маленька, — засміялася Марія.
Вони зайшли до хати. Тарас поставив чайник, а Марія дістала з шафи старі бабусині чашки.
— Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…
Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову затикав — Тарас завів його вперше за багато років. Ніби дім, давно забутий, почав оживати.
— Я за грибами йшла, але сама налякалася, — зізналася Марія, тримаючи чашку обома руками, як дитина.
— Любиш гриби? — усміхнувся Тарас. — Тоді у вихідні — разом підемо?
Він і сам здивувався, як легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатися. Все, до чого торкалася Марія, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну в комоді — акуратно, за бабусиною системою.
— Тут все як нове, — дивувалася вона. — Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.
І справді, старий дім ніби прокинувся. Тарас полагодивВони разом посадили вишневий сад, і кожного літа його гілки схилялися під вагою солодких ягід, наче благословляючи їхню спільну долю.
