Кожного ранку Борис виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Черкас рівно о 07:45. Не тому, що йому кудись треба було — пенсія, роботи давно немає, діти виросли та роз’їхалися. Просто тіло звикло до цього часу, до скрипу під’їзних дверей, до хрусту піску під ногами, до ранкової прохолоди, що чіпляється за пальто навіть навесні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже навіть не пропонували каву — знали: Борис завжди носив із собою термос. Він чемно кивав, ніби казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Двір, лавочки, аптека, поріг пошти — усі знали його ходу. Навіть вуличні пси більше не гавкали: знали — свій.
Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лави коло старого каштана. Вона була перекривлена, з витертою від часу поверхнею та щербатою дошкою посередині. Колись, багато років тому, саме він, Борис, встановлював її — тоді працював у ЖЕЦі: прибирав таблички, латав дахи, міняв лампочки та сміявся з хлопцями під час перерви. Тоді здавалося, що будинок тримається на таких, як він. І лава, і болти, якими він її прикрутив, досі стояли — іржаві, але вперто живі.
Він сідав, наливав міцного чорного чаю в кришечку-склянку, розкладав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав — як щось постійне. Дивився, як повз йдуть люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по своїх справах. Мінялися куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Як якір на перехресті часу.
Інщо до нього присідала сусідка з сусіднього під’їзду, школяр, що вечно спізнювався, хлопець із вівчаркою, дівчина з термосом, підліток з навушниками. Сили пару хвилин — і йшли далі. Борис лишався. Наче був частиною лави — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного дня підійшла жінка років сорока. У пальті, з фотоапаратом на шиї. Трохи вагалась, потім підійшла ближче:
— Вибачте, можна вас сфотографувати?
Він підвів брови:
— Мене? Може, ви помилилися?
— Ні. Я роблю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви наче частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось ще тут. Хтось справжній.
Він усміхнувся, поклав газету.
— Ну фотографуй, раз напол— Тільки підпиши, що я не пам’ятник, а то подумають, що мене вже встановили поруч із каштаном.
