Ось тобі історія, трохи перероблена на наш лад:
Свекруха образилася на «подарунок»: стару мебель вбила як образа
Я заміжня вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно крутяться в голові. Весь цей час ми з чоловіком жили на орендованій квартирі в центрі Львова — не тому що не могли собі дозволити ще щось, а тому що моя свекруха, Людмила Петрівна, не пустила нас у свою однушку, яка роками стояла пусткою.
Вона виростила Максима — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від ткацької фабрики, де вона відпрацювала двадцять років. Потім вийшла заміж удруге.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно були сварки. Вона завжди нарікала, що грошей мало, їй усього завжди не вибивало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Максима, але Людмила Петрівна була категорично проти — боялася втратити пайкові. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на ключ. Навіть ремонту там не було, вона вирішила не здавати — каже, нема сенсу.
Після весілля ми просили її дозволу пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха навіть слухати не захотіла:
— Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона, — він жадібний, ледачий, ні до чого не придатний. Я з ним тільки через вигоду. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже там поселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка не поспішала виїжджати. А потім і зовсім лихо вдарило — вітчим помер. Людмила Петрівна була впевнена, що тепер двійка стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж вмерла моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Людмили Петрівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Олена, буде жити у Києві на спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не хотіла жити з нами. Спорити було безсмисля. Довелося їй повертатися в ту саму пустку, покинуту однушку. Там ні меблів, ні справжнього затишку. Голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив хоча б трохи прибрати там, зробити косметичний ремонт. Я ж запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно їх міняли на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не свіже.
Частину речей Людмила Петрівна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не простак — нічого цінного віддавати не хотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха власА потім вона тихо зітхнула, оглянула кімнату з бабусиними меблями та змирилася — адже іншого виходу в неї не було.
