Блакитні очі зі сну
Олесь не чув материних рук, не знав батькового голосу. Він не пам’ятав нічого, крім сірих, однакових коридорів і легких кроків виховательок. Наче народився не від жінки, а просто між стінами будинку-інтернату у Житомирі. У інших були уривки спогадів — колиска, запах парфумів, теплі долоні. У нього — лише холод пластикових іграшок і дзюрчання води у умивальнику.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Сідала поруч, обіймала, гладила по голові й тихо шепотіла щось лагідне. В неї були очі, як весняне небо після дощу — чисті, блакитні, безмежно рідні. Він прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись пірхнути, щоб не розтратити тепло цього сну. Весь день після нього він мовчав, але не був таким похмурим — наче частка її ніжності лишалася з ним.
Наяву ж все було не так. Кожного дня до інтернату приходили «гості» — майбутні батьки, які шукали дітей. Діти вдягали найкраще, вчили віршики, намагалися вимушено посміхатися. Вони боролися за увагу, штовхалися, перебивали одне одного. А Олесь стояв осторонь. Він не вибрикував, не посміхався, не випрошував погляду — він чекав. Не першого-ліпшого. А саме ту жінку з очима зі сну.
— Олесю, ну посміхнися, ну будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто насуплював брови й відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він пізнає її — ту, що приходить у його сни.
Одного разу до інтернату приїхала делегація — на честь ювілею закладу. Камери, фотографи, купа незнайомців. Олесь, як завжди, сів у дальньому кутку, щоб не заважати. Але погляд зачепив одну жінку. Високу, струнку, з короткою стрижкою і тою самою — до мурашок знайомого — посмішкою. А очі… ті самі! Відітхнути не міг.
І раптом — вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілися, і він уперше в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила чашку з рук. За шість років в інтернаті Олесь ніколи не усміхався. А тепер — раптом, сам, щиро й по-справжньому.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив погляду. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так само, як у його снах — легко, безпечно, по-справжньому.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без делегацій. Приносила книжки, разом гуляли подвір’ям, обговорювали хмари та міста, де вона бувала. А потім зникла. На цілий місяць. Олесь не питав у вихователів — боявся почути, що вона більше не повернеться.
Але вона повернулася. Прийшла у простій куртці, без макіяжу. І сказала:
— Олесю, я прийшла забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав, що спить. Шипав себе — боляче. Значить, правда. Він не промовив ані слова, просто обійняв її. Довго. Мовчки. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добродушним, одразу прийняв хлопця як рідного. Разом вони почали життя з нуля. Перший торт у новій квартирі. Перша поїздка у ліс. Перший вечір, коли не треба було засинати під чужі кроки в коридорі.
Олесь більше не повертався до інтернату. Лише іноді, проходячи повз дзеркало, ловив себе на думці, що в його очах з’являється той самий блиск — блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.
