У мене був чудовий шлюб у сні — Олександр, наші двоє дітей, Дмитро й Лілея, і я, немов у вогняному полі, стояла в центрі їхнього тепла. Одного вечора, коли небеса обірвалися, Олександр повертався з роботи на старій «Зорі», і його машина розбилася, ніби крилами розплющився кіт. Я втратила його, і раптом увесь світ розтріскувався, як кришталеві крихти.
Моя мати, Ганна, з’явилась у вигляді смарагдового хмари, шепотіла: «Тримайся, донечко, за діти, бо вони — твої крила». Я підхапала себе за плечі, наче підбирала опале листя, і почала працювати без упину. Коли діти підросли, я вирушила у далекі мрії, щоб заробити на життя.
Спершу я опинилась у Чехії, в місті Прага, де вулиці пахли квасолею і кавою, а потім у Італії, у Римі, під час коли колисали мене аріїм і запахом базиліку. Роботи міняла, ніби змінювала обличчя на підсвідомих масках, доки не навчилась злічувати гроші у гривнях, шепочучи: «двадцять тисяч гривень на місяць — це вже мрія».
Я надсилала дітям щомісячні перекази, купувала їм квартири у нових блоках, а вдома робила ремонт, який блищав, немов кришталь у підсвічуваних снах. Я пишалась собою, ніби хмарою, що піднялася над полем.
Тоді, ніби з листа, що прибув на крилах нічного вітру, у моєму житті з’явився новий чоловік — Сергій, наш українець, що вже двадцять років жив у Римі. Ми спілкувалися, і я відчула, що з ним може зрости новий сон.
Проте сумніви кидали тіні на мої сонні стежки. Сергій не міг повернутись в Україну, а я прагнула дому. Одного дня я повернулася, немов повернулася в крижаний кран, і зустріла своїх дітей, потім батьків. А свекрів — їх ще не встигла відвідати, бо часу не залишалося, а справи навалилась, немов снігова лавина.
Тоді зайшла подруга Надія, продавчиня на ринку, і сказала, мов підказка:
— Твоя свекруха, Ганна, на тебе ображена!
— Звідки ти це взяла? — спитала я, трохи розгублена, наче вивернувши шпалери.
— Чула, як вона з іншою подругою казала: «Ти стала пихатою, гроші тебе зіпсували. Ти більше не допомагаєш нам грошима», — відповіла вона, її голос лунав, як дзвінок старовинної церкви.
Це слово вразило мене, мов холодний дощ на спекотну шкіру. Я ж сама виростила двоє дітей і все робила заради них. Я не могла ще давати свекрам гроші, бо сама залишала собі крихти, розумієте?
Після цього бажання йти до свекрів зникло, наче туман над полем. Однак я змушена була пересилитися, купила продукти, підняла кошик і прийшла. Спочатку все йшло гладко, та думки про розмову не давали спокою, немов кіт, що грається з мишкою в темряві. Нарешті я вимовила:
— Розумієте, мені не було солодко всі ці роки. Я працювала заради дітей, бо не мала нікого, хто б підхопив мене.
— Ми теж залишились без підтримки. У всіх є діти, які допомагають, а ми — самі. Ми, мов сироти, чекаємо на твою допомогу, — відповіла Ганна, її голос звучав, як крик вітру над безлюдними полями.
Свекруха здавалася злющою, наче злющий кіт, і я не наважилась сказати, що в Італії у мене є Сергій. Я пішла гірко, з горішком в серці, і не знала, що робити далі. Чи маю я справді допомагати батькам мого покійного чоловіка? Я вже не витримую!
💬 Друзі, якщо хочете ще мрійних історій — залишайте коментарі і натискайте лайки. Це підживлює наші сновидіння.
