Ох і зустріли тебе, татусю, не чекала такого прийому! І для чого тобі той санаторій, якщо удома такий затишок, що аж дух захоплює.
Коли Олексій подарував Ірині ключі від власної квартири у Львові, вона зрозуміла: фортеця взята! Ще жоден Леонардо Ді Капріо не чекав на Оскар з такою наполегливістю, як Ірина чекала свого Олексія тепер із власним дахи́ком.
У свої тридцять пять, вже майже розчарована, вона частенько кидала симпатійні погляди на дворових котиків та зависала перед вітринами з наборами для вишивання й валяння бо, як казала мама, «руки самі шукають сенс».
А тут він! Самотній, присвятив молодість карєрі, здоровій їжі, спортзалу і ще купі інших «дуже важливих» речей. До того ж без дітей.
Ірина цю подію загадувала ще з двадцяти; видно, ангели там нарешті зрозуміли, що вона не жартує.
В мене останнє відрядження цього року, і я весь твій, сказав Олексій, простягнувши їй дорогоцінні ключі. Тільки не лякайся моєї хатки. Я там зявляюся лише поспати, додав і полетів до Вінниці на всі вихідні.
Ірина зібрала зубну щітку, крем, і поїхала дивитися на чоловічий «притулок». Проблеми почались вже біля входу. Олексій попередив, що замок залипає, але вона не думала, що настільки.
Вона боролася з тією дверима добрих сорок хвилин: штовхала її, тягнула, крутила ключ, заглядала у щілину але тій двері не хотілося її впускати.
Згодом почала діяти психологічно, згадуючи шкільні прийоми біля гаражів. На галас вийшла сусідка.
Чого ви до чужої квартири лізете? запитала жіночка з-під дверей.
Я не лізу, в мене ключі! сердито відповіла Ірина, витираючи піт на лобі.
А ви хто? Я вас тут раніше не бачила, допитувалася сусідка.
Я дівчина Олексія! рішуче сказала Ірина та вперлася руками в боки, але бачила тільки щілинку.
Ви? здивувалася жінка.
Так, я! Якісь проблеми є?
Та ні, просто він нікого не водив (на цьому місці Ірина ще більше полюбила Олексія), а тут відразу така… замялася жінка.
Яка така? не зрозуміла Ірина.
Та ні, не моє діло, пробачте, зачиняла двері сусідка.
Тут Ірина зрозуміла: або вона, або двері! І, напружуючи мязи й волю, натиснула ключа так, що ледь косяк не вивернула. Двері нарешті відчинились!
Весь внутрішній світ Олексія постала перед нею, і серце Ірини трохи стишилося. Житло аскетичне, по-справжньому чоловіче, як келія.
Бідолаха, ти мабуть забув, а може, не знав, що таке затишок, присіла Ірина, оглядаючи кімнату, де їй тепер судилося бувати.
Сусідка не збрехала: жіночої руки тут ніколи не було ні на стінах, ні на кухні, ні на підвіконні. Ірина перша.
Терпіння скінчилось: вона вскочила у взуття й побігла до маркету. За кілька сотень гривень купила гарну занавіску і килимок у ванну, прихватки і нові рушники для кухні.
В магазині понеслося, як завжди: ароматизатор, мило ручної роботи, органайзери для косметики й навіть кілька вазонів.
«Декілька дрібниць у чужій квартирі це не нахабство», переконувала себе Ірина, перекладаючи пакунки у візок.
Двері тепер слухались її навіть занадто: замок більше не виконував свою функцію, нагадуючи воротаря, що забув шолома.
Розуміючи, яку біду наробила, Ірина кухонними ножами викручувала старий замок до півночі, а вранці помчала за новим. І заодно за новими ножами, виделками, ложками, скатертиною, дощечками для нарізки та підставками для гарячого. Там вже й до фіранок рукою подати.
У неділю в обід пролунав дзвінок: Олексій казав, що відрядження затягнеться ще на кілька днів.
Я буду тільки радий, якщо ти зробиш мою квартиру затишніше, сказав з усмішкою у трубку, коли Ірина зізналася, що трохи перебрала ініціативу.
Затишок вона вже завозила фурою згідно з планом та «документами». Стільки років накопичувала все в собі, а тепер, коли могла зупинитись не могла.
До повернення Олексія у квартирі залишився тільки павук біля вентиляції. Ірина хотіла його прогнати, але, побачивши здивовані очі, вирішила хай буде, як символ терпіння й поваги до дому господаря.
Житло Олексія виглядало так, ніби він вже років десять у шлюбі: щасливий, бо відвертий, а не поклоняється правилам.
Ірина не просто взяла квартиру під контроль, вона вже зробила все, аби сусіди знали: нова господиня саме вона. Перстень ще не блищить на пальці, але це дрібниці.
Сусіди спершу примружувалися, а потім махали рукою: «Вас усе влаштовує? Нам байдуже, це ваше життя».
***
У день повернення Олексія Ірина приготувала справжню борщову вечерю, вбралася красиво й яскраво, розставила по кутках пахощі, затемнила нове світло і чекала.
Олексій затримувався. Коли ж упаковка почала тиснути на ту частину стегон, заради якої вона стільки присідала у спортзалі, у двері вставили ключ.
Замок тут новий, просто штовхни, відкрито! кокетливо, але впевнено відповіла Ірина. Їй вже було байдуже, пробачать все робота на власний затишок завжди ціниться.
Саме в той момент, як двері відчинилися, Ірині прийшло раптове смс від Олексія: «Ти де? Я вже вдома, дивлюсь, все як було. А хлопці мене лякали, що ти всю квартиру кремами заставиш».
Це повідомлення Ірина побачила аж після. Бо до квартири увійшли пятеро незнайомців: двоє молодих, двоє школярів і старенький дідусь, який, помітивши Ірину, випростався і пригладив сивину.
От це так зустріч, татусю. Для чого тобі той курорт, якщо вдома «все включено!» сказав молодий чоловік, одразу отримавши підбадьорливий погляд дружини.
Ірина стояла на порозі з двома келихами й оторопіла хотіла закричати, але голос пропав.
Десь у кутку веселився павук.
Перепрошую, а ви хто? пробелькотіла Ірина.
Власник цієї хатки. А ви, перепрошую, з поліклініки? Приходили перевязку робити? Я, здається, казав сам упораюсь, відповів дідусь, оглядаючи Ірину в лікарському костюмі.
Ой, Іван Васильович, у вас тут затишно й гостинно стало, сказала дружина молодого чоловіка, визираючи з-за плеча Ірини. Зовсім ніби інша квартира, а то як у склепі жили. А вам, дівчино, не застарий наш Васильович?
І..і..Ірина…
Ого, Іван Васильович, вдало людей добираєте!
Дідусь, схоже, радів такому повороту.
А де Олексій? прошепотіла Ірина, нервово випивши обидва келихи.
Я Олексій! підняв руку хлопчик років восьми.
Чекай, тобі ще рано бути Олексієм, схвильовано сказала мама, і відправила дітей із чоловіком у автівку.
Перепрошую, я, мабуть, помилилася квартирою, згадала про замкові пригоди Ірина. Це ж Квіткова, вісімнадцять, квартира двадцять шість?
Ні, це Черемшина, вісімнадцять, потирав руки дід, явно радий несподіванці.
Ну так, трагічно зітхнула Ірина, переплутала, буває. Влаштовуйтеся, а я піду подзвоню.
Вона зателефонувала Олексію і втекла до ванни, де, зачиняючи двері, закуталась рушником. Саме тоді прочитала смс від Олексія.
«Олексію, я скоро буду, просто у магазині затрималася», швидко написала Ірина.
«Добре, чекаю. Якщо не важко, прихопи пляшку червоного», відповів Олексій голосовим.
Червоне Ірина й так мала із собою у душі. Забравши килимок і знявши занавіску, вона перечекала, поки незнайомці пройдуть на кухню, й тихенько вислизнула.
***
Все розповім потім, пояснила свій вигляд Ірина, коли Олексій відімкнув двері справжньої квартири на Квітковій.
Трохи зніяковіла, вона пройшла до ванної, поміняла штору і килимок, а потім завалилась на диван й заснула до ранку поки всі переживання розчинились разом із червоним вином.
Прокинувшись, Ірина побачила, що перед нею знайомий чоловік, який чекає пояснень.
Скажи, будь ласка, це яка адреса?..
Квіткова, вісімнадцять
В цю мить Ірина усміхнулась і зрозуміла: життя навчає, що двері відчиняються тоді, коли ми дійсно готові ввійти, а чужий затишок завжди лишається чужим, скільки би не старався його зробити своїм. Так варто цінувати те, до чого дійшов сам і людей, які впускають тебе у своє серце по-справжньому.
