Одна бабуся, Катерина Миколаївна, завела собі цуценя пса породи кавказька вівчарка. Песик ріс і усе оберігав: двір, садок, навіть стареньку хату. Їв, наче ведмідь миску борщу у мить зїдав, чухав спину об огорожу так, що паркан перекособочило, а бувало, тягнув бабусю за повідок так, що вона ледве не падала, коли поміж грядок проходила. Звісно, такій енергії треба було хоч іноді знаходити вихід.
А потім Катерина Миколаївна тихо відійшла у кращий світ. Не від собаки, а просто віком вже брала своє. До 90-ти їй трохи не дотягло. Зїхалися діти й онуки в село під Тернополем, до бабусиної хатини. А біля воріт песик на ланцюгу. Його очі одразу дали зрозуміти: гостей тут чекають нечасто, а от справжнє свято зі справжніми вітамінами й частуваннями взагалі розкіш.
Стали рідні думати, що робити з псом. Утилізувати не по-людськи. Поруч з таким велетнем жити страшнувато. А просто на волю відпустити гріх, не можна таку звірюку у світ пускати. Вирішили віддати у хороші руки. Обіцяли навіть додати зверху пару тисяч гривень аби лиш хорошій людині віддався пес-господар.
Нарешті знайшовся чоловік, пан Михайло, який усе життя мріяв годувати великого пса з відра та вигрібати йому шерсть граблями за вухами. Які тільки дивні бажання в людей не бувають! Викликали ветеринара з райцентру.
Для нього розписали всю стратегію: приспати песика легким уколом, швидко перевезти у новий дім, по дорозі не забути перехреститися та свічку за здоровя поставити. А може й за упокій хто зна, як воно обернеться.
В означений час ветеринар Ігор Павлович приїхав з рушницею для заспокійливих інєкцій. Сміливі ці наші ветеринари! Одним влучним пострілом вирубив пса в обійми Морфея. Пса зняли з ланцюга, поклали на килимок і потягли у машину.
Собаку завантажили у багажник, що був суміщений з салоном «Ланоса». Ветеринар сів спереду адже лікар має їхати з комфортом. Новий господар за кермом. Позаду уся бабусина родина, що щось між собою перешіптувалась про майбутнє.
І раптом той пес почав прокидатися. Підняв голову й здивовано озирнувся довкола. Навколо люди серйозні, мов в облозі, всі дивляться на нього з пересторогою.
Ветеринар витріщив очі, новий господар теж. Аж до переду не повертався, байдуже було йому, що він водій.
Оце цікаво! подумав собака.
А чи є собачий рай? майнула в головах у людей думка.
Пес миттю спробував перестрибнути на передні крісла, поближче до людей. Поки пан Михайло хапався за ручку дверей, аби вискочити з машини, бо йому вже й так було все одно, що він за кермом, пес, не вагаючись, почав усіх облизувати. І бабусину рідню, і нового хазяїна бо все одно наче своя душа. І навіть ветеринара хоч той і стріляв у нього. Ну, подумаєш, всяке буває.
Так люди зрозуміли даремно вони про людоїда собі накрутили. Решту шляху їхали всі мокрі з голови до пят: згори від собачих поцілунків, знизу від емоцій, які перекочували в душах після цього пробудження.
Тепер, минаючи свою рідну й таку любу дачу, я завжди згадую: найстрашніше це наші упередження й страхи. В житті не вовк страшний, а наші уяви про нього. Варто спершу пізнати душу, перш ніж судити і світ стане добрішим.
