**РОМАН-ОДНОЛЮБ**
Щодня вихідного Роман возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля дому. Навколо нього кружляли хлопці, присідаючи біля «залізного коня», наче зграйка горобців, і пильно стежили, як господар чистить двигун, підкручує гайки або полірує до блиску нікельовані деталі.
— Оце так швидко поїде! — захоплено повторювали хлопці. — Ромку, а нас прокатиш?
— Не можна вам кататись, ще малі, а мотоцикл — штука серйозна, це не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Роман додавав:
— Ну, може, кілька кругів по двору…
«Горобці» раділи, а потім бігли на футбольне поле, схопивши м’яч. Роман повертався додому, мився, а мати бурчала:
— І коли в тебе з’явиться дівчина? Ось у Семенчуків уже другий син одружився, а вони молодші за тебе. Про що ти думаєш? Уже не пацан, щоб увесь час у гаражі з залізом морочитись…
Залізом мати називала і дідову стару машину, яку він віддав Роману після армії. Хлопець довів її до блиску, відремонтував, перефарбував, і вона засяяла, ніби нова.
— Мій «Таврійчик» тепер як новий, я стільки в нього вклав — діду на радість. У такому стані його швидко куплять. Але продавати вже не хочеться… — пояснював син.
— Все добре, але вже шостий рік, як ти з армії, а дівчини як не було, так і нема. Боюся, що залишишся із своїм залізом, а щастя — у родині, сину… — зітхала Ганна Іванівна.
— Та де ж мені дівчину знайти? На вечірки не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно, нікого не розгледіш, — сміявся Роман.
— Так і про що з тобою розмовлятиме пристойна дівчина? — махала рукою мати. — І це мій промах, каюся. Книжок ти не читав, окрім шкільних, театру в нашому місті нема, а до музей тебе не затягнеш. У тебе в голові — машини, мотоцикли, техніка…
— Я ж і працюю в цій сфері, в сервісі, мамо, — відповідав Роман. — Повір, мої руки затребувані.
— Так вони й не відмиваються, мій Саморобко. Всі рушники у мазуті. Тобі вже темні вішаю, якщо помітив. І яка дівчина буде з тобою машини обговорювати? — усміхалася мати.
— Яка? — Роман дивився на руки. — Та, що полюбить…
— Спершу сходив би до музею, підвищив би свій культурний рівень.
— І що я там робитиму? Один? Ані-ні, — категорично відмовився син.
— А чому один? У племінника Олежка літні канікули — візьми його. Сестра тільки порадіє. Прогуляєтесь містом, у кафе морозива поїсте — ось і культурний вихід.
— Розвідка щодо панянок? — усміхнувся Роман, здогадуючись про материнський план.
Минуло кілька днів, і за вечерею мати оголосила:
— Завтра субота. До нас Олежко прийде.
— Ну і що? — не зрозумів син.
— Я обіцяла йому, що ви в музей підете. Він радий, чекає. Прийде нарядний.
— А… — згадав Роман. — Значить, таки музей? Ну добре, підемо, раз пообіцяли.
Погода була чудова. Спочатку вони зайшли в кафе, щоб поїсти морозива, а потім — як обов’язок — до музею. Купили квитки, і касирка сказала:
— Ідіть швидше, екскурсія вже почалася — наздоженете в першому залі!
Роман із племінником приєдналися до групи. Олежко проліз уперед, щоб краще чути, а Роман, навпаки, ховався за спинами, ніби соромився.
Але він добре бачив екскурсоводку — тендітну, наче статуетку, у білій сукні з прозорими намистами й блакитними, як небо, очима. І завмер.
У групі було багато дітей, і дівчина часто зверталася до них, загадуючи загадки. Тонкі пальці, що тримали указку, нагадували лапку чарівного птаха.
Роман не міг відірвати очей від її блакитного погляду, від тонкої талії — ніби був зачарований.
Коли екскурсія закінчилася, дівчина попрощалася і зникла у коридорах музею. На вулиці їх обдало спекою.
— Там було так прохолодно, — сказав Олежко. — Я тільки питання боявся задати…
— НічВони повернулися додому щасливі, і Роман уже знав, куди підуть наступного разу — ще раз побачити її, Марійку, яка неначе зійшла зі старої фотокартки й розігнала його самотність.
