Одружився я шість місяців тому, але відтоді мене не полишає одна думка, яка не дає спокою.
Весілля наше було на зеленому подвірї старої садиби під Києвом. Гучна музика, вогні, навколо друзі та родичі кружляють у танці. Я вийшов із зали на свіже повітря душно та гомінко було всередині. Здалеку помітив свою найкращу подругу Оленку і дружину, Вероніку, які стояли збоку, біля вхідних дверей у флігель, де були вбиральні. Між ними явно відбувалася суперечка.
Оленка махала руками, вся її постава була напружена. Вероніка стояла зі стиснутими вустами. Манера спілкування виділялася на фоні загального святкування навіть крізь музику і сміх було помітно, що розмова розжарена.
Я підходив повільно, щоб не бути поміченим одразу. Коли вже був досить близько, почув сухі, різкі слова Оленки:
Про це більше не буде жодної розмови.
Її голос був гострий, твердий.
Вони одразу помітили мене. Я спитав, що сталося і про яку тему йде мова. Обидві сторопіли. Вероніка відповіла першою: мовляв, нічого особливого, просто дурниці. Оленка додала, що це суперечка через якусь гру, мовляв, запропонувала щось, а Вероніка не погодилася дрібниці, коротше. Це було сказано поспіхом, без жодних подробиць.
Тему змінили миттєво і повернулися до зали, ніби й нічого не було.
Ту ніч я намагався лишатися на хвилі святкування: ми танцювали, виголошували тости, приймали вітання. Але коли бачив їх поруч, вони вже мало спілкувалися і старанно уникали одне одної. До кінця вечора при мені їм не було більше жодного слова.
Я промовчав.
Після весілля життя зайшло у звичне русло. Ми з Веронікою жили разом, зустрічалися з Оленкою та її нареченим на свята, відзначали дні народження, будували плани. Більше ніхто жодного разу не згадав той інцидент. Не було ані дивних повідомлень, ані телефонних дзвінків, ані ще чогось, щоб зачепило увагу.
Лишилася лише та мить.
Але саме вона мені весь цей час не дає спокою. Та різка фраза. Її тон. Те, як поспішно вони обірвали розмову, коли я підійшов. Як обидві розгубилися.
У мене немає доказів. Жодних повідомлень, сцен, зізнань. Лише спогад про суперечку того весільного вечора та відчуття, що я перервав діалог, якого не мав почути.
Минуло шість місяців, а я досі думаю про це. Я нікому нічого не говорив.
І зараз сам себе питаю:
Що робити з цим сумнівом, коли немає нічого певного тільки відчуття, що тоді сталося щось, про що мені ніколи не скажуть?
