Тату, глянь! Веник додому родину привів
Веніамін був справжнім українським котом у класичній «маркізній» масті: спинка темно-синя, як ніч над Дніпром, такими ж кольорами сяяли вушка й хвіст, а грудка з манішкою, щічки, витончені «шкарпетки» на лапках, животик, кінчик хвоста і білий трикутник на лобі виблискували, ніби щойно помиті в криничній воді. Якщо додати котячу гнучкість, то виходило щось на кшталт «граціозний, як рояль у кабінеті сільської школи». А очі Веньки були зелені й задумливі справжній погляд кота, який уміє виконувати нічні серенади під ліричне моррр «Поїхали, кохана» під вікнами сусідів у стилі кото-шансон.
Веник мав неабияке виховання: не стрибав на стіл, не дере меблі, не експериментував із законами Ньютона, штовхаючи предмети з комоду. Яким він був кошеням, можна тільки здогадуватись: швидше за все, лазив по фіранках, валяв новорічну ялинку, ганявся за мячиками. Але прийшов до нас він вже сформованим дорослим котом із твердо викарбуваним характером. І до того жив не у квартирі.
До нашої квартири в Києві Веніамін мешкав у величезному гаражі рибної артелі на іншому березі Дніпра. Але все змінилося, коли начальником гаража став Василь затятий любитель собак і заклятий ворог котів. Ця мала деталь змінила життя Веніка. Мій шурин Степан, який працював там зварником, приніс кота:
Та начальник зі своїми лайками його загризе, ви ж якось пристроїте? усім серцем благав він.
Ну ми й пристроїли. Веник, як справжній український гарний хлопець, швидко почав «покращувати котячу породу», обїхавши всіх сусідських кішок.
Не сваріть мене за «самовигул», ризики і відповідальність Це ж були кінець 80-х, за містом, на Подолі! Тут про кастрацію ніхто й не чув, а місцевий ветлікар Аркадій, який лікував парнокопитних у колгоспі, хіба що махнув би на тебе рукою і запропонував чарку на посмішку.
Втім, при всій своїй романтичній активності, котрихи не приваблювали Веніка для нього всі були рівні. Так тривало, поки у дворі не зявилась вона Мусіна.
Одного дня я повернувся після нічної зміни на заводі, вибрався з душу і, як було заведено, заснув до обіду. Десь вранці мене обережно розбудила донька Орися, яка щойно прийшла зі школи.
Тату, вставай, дивись, що Веник зробив: сімю додому привів
Я, ще напівсонний, побрів коридором, завернув на кухню і тут мене мовчки «виключили». Веник сидів, гордо вигнувши спину, лапки підібрав акуратно, хвіст закрутив навколо них, вуха насторожено вперед, вуса як антенки. І перед ним, прямо на підлозі, возилися три малюки: чорно-сині спинки, білі шкарпетки, манішки, і на кінці хвоста білі китички, ніби сходили з якогось модного котячого дефіле.
Я зробив ще крок і тут був шок номер два. З миски Веніаміна жадібно зїдала рибу з гречкою кішка: худа, потріпана, сірого «таббі» окрасу, з обгризеними вухами й одним оком.
Коли вона підняла голову і глянула на мене я встояти не зміг: у неї був лише один око.
Я тільки до дверей підходжу, почала виправдовуватися донька, а вони всі пятеро на коврику біля порогу, Веник спереду. Хотіла прогнати, але ж у неї з оком біда
Правильно зробила, що пустила! рішуче озвався я.
Я обережно спробував доторкнутися до кішки, але вона одразу напружилась, відскочила й зашипіла довіри до людей у неї вже не було. Мабуть, зустрічала таких, що залишали рани. І страшно думати, що могло б статися, якби місцеві пси натрапили на неї та її малюків. Одне око це вже серйозний аргумент для роздумів про її минуле.
Зрештою, вся родина лишилась у нас. А тут почався несподіваний сюжетний поворот: Веник раптом став домашнім до кісток! Якщо раніше він у дворі нашої хрущовки розвязував котячі війни за дам, то тепер його цікавила лише територія. Побитий, поскубаний, він повертався додому до своєї одноглазої Мусіни.
Вечорами вони залазили у свою коробку під кухонним столом і там Веніамін, наче справжній чоловік, дбайливо вилизував Мусяну вовну, особливо біля її «проблемного» ока.
З часом я все ж витягнув місцевого «ветпроффесіонала» на лікування Мусяни. Не без пригод: треба було тягнути його за комір халату, а потім ще й пригощати пляшкою на додачу (сухий закон, між іншим, саме тоді встановлював неабиякі правила).
Котенят ми пристроїли без проблем. Чоловіки з артелі, як почули, що це діти легендарного Веніаміна, розібрали їх, ніби це були лейтенанти елітного полку котячих. Інші записались в чергу, розраховуючи, що Мусяна ще обіцяє приплід.
Так і вийшло: сіренька подруга нашого «маркіза» приносила малюків ще двічі. А потім одного разу знову помандрувала-гуляла й більше не повернулася. Вірністю вона не вирізнялась це стало зрозуміло.
Ми шукали її днями: гукали під вікнами, ходили двором, заглядали у старий сарай та в хащі бузку. Все марно. На щастя, останні котенята вже підросли, і всіх розібрали ті, хто завчасно записався.
Сам Веник засумував. Годинами сидів на підвіконні, втупившись у двір. Іноді повільно гуляв, зрідка встрявав у котячі бійки, але нові подруги не приносили радості більше жодну під наш поріг не приводив.
Єдиним свідченням його колишньої «чоловічої слави» залишались коти з фірмовим «маркізним» окрасом, які то навесні, то восени зявлялись у дворі. Вони були живим доказом того, що старий Веніамін ще тримає планку й не забув молодецьку енергію.
На заслужену «пенсію» Веник пішов приблизно у 1998-му. Перестав ходити назовні, спав по 18-19 годин, їв мало. І було видно, що старію не тільки тілом, а й душею.
А в липні 1999-го з ним сталося щось дивне: почав під дверима стогнати, дряпати поріг, просити вийти. Я, розуміючи, що просто так він не буде плакати, вийшов з ним хоча думав, чи не нарветься він на собаку.
Веник важко спускався з нашого третього поверху, кожна сходинка для нього була як Говерла, потім обійшов дім і рушив до крутого схилу біля будинку. Я вже хотів взяти його на руки але котик люто протестував, показуючи: має йти сам.
На тій плоскій частині гори з червоними чорнобривцями він зупинився біля вимоїн, обернувся, глянув мені в очі ніби хоче щось сказати чи як слід запамятати. Його зелені очі пробили до самої душі. І раптом швидко, всупереч старості юркнув у нору під обривом. Зник у темряві.
Я кликав, чекав, пробував пролізти але отримав тільки кілька грудок землі за комір і пару ударів лапою по кишенях. Веник не виходив. Довелося йти додому.
Очистивши руки, взяв ліхтарик, пакет корму (тоді вже це не була розкіш, а справжній магазинний продукт), повернувся й знову звав. Але Веник більше не вийшов, не озвався. Довелось повернутися й змиритися з тим, що, можливо, я його бачив востаннє.
Більше він не зявився. Мабуть, то не байка, що старі коти йдуть помирати подалі від дому. А надіються, що отой кущ шипшини з пурпурними квітами, який виріс наступного літа біля південної сторони яру це не просто рослина, а Веніамін, що повернувся у новому шикарному українському перевтіленніДонька кілька днів носила корм до нори, залишала ганчірку з нашого дому, навіть пробувала читати Веникові казки щоб, якщо він там, почув знайомий голос. Але нора залишалася тихою, червоно-чорні чорнобривці гойдалися над входом, і новини про Веніка вже не було.
Минуло багато років. До нашої хрущовки переїхали нові люди, садки виросли, і вже інші коти гуляли біля підїзду, розпушивши хвости. Та й нині інколи, проходячи повз той схил під будинком, я дивлюся на нору між чорнобривцями і згадую зелені очі Веніаміна як він дивився, ніби прощався, та водночас дякував за все.
А одного ранку донька, яка вже виросла й стала мамою, розповіла мені сон: наче двір наповнений маленькими маркізами-котиками, а Веник сидить під сонцем, поруч із одноро-кішкою Мусіною, та обидва тихо муркочуть, і навіть вуха в них чисті й блискучі.
І я подумав: мабуть, так воно і є, коли коти, які колись гуляли стежками нашого життя, залишають у ньому свої сліди у кожному новому весняному муркотінні, у веселих котах на дворі, у згадках, які тепліше за будь-яке сонце.
Веніамін став живою легендою для нашої вулиці, як старі добрі байки, що передаються від одних сусідів до інших, від дітей до онуків. І навіть нині, коли біля нашого дому зявляється великий синьо-білий котик, можуть сказати: “Це ж, мабуть, родич самого Веніаміна”.
Бувайте, старі добрі друзі. Коти приходять і йдуть, а память про них завжди живе там, де пахнуть чорнобривці, і де родина чекає повернення навіть якщо небо вже синє, як Венікова спинка.
