Було в мене таке кохання до Марії, але все зірвалось, коли вона пішла до іншого. Я, Олексій Коваленко, одружився з Надією назло — щоб показати колишній, що мені байдуже.
З Марією ми були разом майже два роки. Я б і гори для неї перевернув, але вона все відтягувала розмову про весілля.
— Навіщо спішити? Ти ж ще в університеті вчишся, і в твоїй крамниці копійки. Немає ні машини, ні власної хати. А жити з твоєю сестрою Олею в одній кухні? Ні за що. Якби не продали ту хату — тоді інша справа…
Боляче було чути, але в чомусь вона була права. Ми з Олею жили в батьківській двокімнатній, торгівля ледве трималась, а я сам тільки-но на останньому курсі. Будинок продали, щоб розрахуватися з боргами та врятувати справу.
Марія ж вірила лише в «сьогодні». Її батьки забезпечували, тому їй не знайомі були турботи. А я одразу став дорослим: сестра, робота, господарство. Та вірив — буде й хата, і сад, і машина.
Але все пішло шкереберть. Одного разу ми мали піти в кіно, але вона приїхала на дорогій іномарці, кинула мені книжку і сказала:
— Вибач, ми більше не разом. Я виходжу заміж.
Я онімів. Дома Оля, побачивши мене, зітхнула:
— Ти вже знаєш?
Я лише кивнув.
— Вона виходить за багатія. Хотіла, щоб я була свідком на весіллі — але я відмовилась! Вона ж тобі зрадила!
Я обійняв Олю:
— Нехай буде щаслива. А ми… будемо щасливіші.
Зачинився в кімнаті на цілий день. А ввечері вийшов з холодним поглядом:
— Готуйся.
— До чого?
— Одружусь з першою, хто погодиться.
— Ось дурень! Це ж не тільки твоє життя!
— Якщо не підеш зі мною — піду сам.
У парку відмовлялися, сміялися, але одна погодилась — Надія.
В кав’ярні було незручно мовчати.
— Припускаю, у тебе є причина одружуватись з незнайомкою, — промовила вона. — Якщо це спонтанно — я піду.
— Ні. Ти вже дала слово. Завтра подамо заяву і їдемо до твоїх.
Перед весіллям ми бачились щодня.
— Розкажеш, чому так? — питала вона.
— У кожного є свої скелети в шафі.
— Лише б не заважали жити.
— А ти чого погодилась?
— Я уявила себе принцесою, яку батько віддає за першого зустрічного. У казках так завжди закінчується: «І жили вони довго та щасливо».
Та насправді у неї теж була історія: розбите серце, втрачені заощадження. Вона навчилася бачити людей наскрізь.
— То хто ж ти, принцесо? — жартував я.
— Поцілуй — і побачиш.
Але ні поцілунків, ні чуттєвості між нами не було.
На весілля в ЗАГСі ми зустріли Марію з нареченим. Я з насмішкою привітав її:
— Щастя з цією «гаманцевою копилкою».
— Не влаштовуй цирк, — відрубала вона.
Порівнюючи їх, я був у захваті: Надя — справжня королева, а Марія — лише тінь.
Але з часом я почав сумувати за тим запалом, що був з Марією. «Це все рутина, — думав я. — Нудьга».
Надя ж вела справи так, що ми вийшли на новий рівень — будували будинки. Перший звели для нас.
Чим краще ставало, тим частіше я згадував Марію: «От не витримала трохи! Дивись тепер, на чому я їзджу!»
Я почав шукати її в соцмережах. Оля попередила:
— Ти втратиш більше, ніж знайдеш.
Але я не слухав.
Марія жалілася: чоловік кинув, роботи немає. Я зважився на зустріч.
Вона кинулася до мене:
— Який став!
Запах немитого тіла вдарив у ніс. Вона була вульгарною, грубою… Нічого спільного з моєю Надею.
— Дай грошей, я віддячу, — прошепотіла вона.
Я кинув гроші на стіл і пішов.
Дорогою додому проклинав себе:
«Який же я дурень! Оля була права».
А потім згадав Надині очі, її посмішку.
«Я обіцяв зробити її щасливою».
Різко розвернувся й поїхав до неї в село.
— Ти ж казав, що на тиждень! — вибігла вона.
— Не зміг без тебе і двох днів.
— Божевільний… — вона сміялась крізь сльози.
— Надю, кохана… — шепотів я, і світ крутився від щастя.
***
Життя дає нам уроки, але не всі їх розуміють. Інколи потрібно втратити щось хороше, щоб зрозуміти його цінність.
