Зайшовши до квартири на Соломянці, Ольга зразу зупиняється. Біля порога, акуратно поставлені поруч із її туфлями та взуттям Івана, стоять ще одні туфлі витончені, темно-сині, на високих підборах. Їх неможливо переплутати це взуття Оліної зовівченої Тетяни, сестри Івана. Нащо вона прийшла сьогодні? Ольга не памятає, щоб чоловік попереджав її про візит сестри.
Ольга, Іван знов у Львові? запитує її колега Андрій, наздоганяючи біля автобусної зупинки. Може, заскочимо до Кавярні на Рейтарській? Я пригощу тебе твоїм улюбленим какао, поговоримо по-людськи, а то все «привіт бувай».
Пробач, Андрію, не вийде Іван обіцяв прийти сьогодні раніше, збираємось обрати кухню, бо після ремонту до пуття ще не довели. Та й відряджень давно не було.
І завжди як по годиннику? усміхається Андрій, іронія в голосі.
На жаль, ні, усміхається Ольга, злегка зітхаючи. Заробляє гроші зараз потрібні, щоб усе як слід добудувати. Щойно обставимо, тоді й буде більше часу вдома.
Чудового вечора, киває Андрій і повертає до університету.
Сьогодні їй нарешті пощастило автобус приїхав швидко. Зазвичай очікування тягнеться, та цього разу вона встигає сісти біля вікна, потонути у власних думках.
Колись Ольга й Андрій планували весілля, але розійшлися без суттєвої причини, навіть подробиць згадати не може. А тоді життя несподівано звело її з Іваном, і вони швидко розписались у РАЦСі частково з принципу, щоб показати Андрію, що вона не одна.
Андрій намагався повернути Ольгу просив вибачення, обіцяв щастя, романтику, вірність Але її вже захопили почуття до Івана, і вона переконала себе, що навіть не любила Андрія, так, привиділось.
Потім Андрій зовсім зник з думок, аж поки не перевели у її відділення з головного офісу.
Він підкреслено дивувався їхньому новому колективу, та Ольга підозрює: він просто сам попросився, дізнавшись, що вона тут працює. Вона не ображається Андрій досі один, і якось їй навіть трохи приємно, що його доброта не змінилась.
Про себе вона іноді думає: хотіла б йому щастя, а за дружину Андрія трохи б позаздрила він романтик, красиво залицяється, найдужче уміє підтримувати
Самої себе Ольга не вважає нещасливою: з Іваном їй добре, просто він постійно зайнятий, працює на двох. Весь час думає, як їм облаштуватись щоб нічого не бракувало, але через це і на себе часу не залишається.
Живуть вони у квартирі Тетяни, Іванової сестри. Тетяна з чоловіком заможно живуть, грошових турбот не знають: вона ніколи й не працювала, лише інвестує у нерухомість для майбутнього дітей, тому квартиру здавати не збираються просто дозволяють Ользі з Іваном пожити, поки ростуть діти.
Ремонт зробили на свій смак, Тетяна дозволила. Тепер збирають гроші на меблі. Та Ольга іноді думає: краще б орендували вже облаштовану квартиру скільки зусиль і гривень пішло, вистачило б на оренду на кілька років чи перший внесок в іпотеку. Але коли Тетяна запропонувала житло, Іван був страшенно радий очі світилися.
Ольга виходить з автобуса, швидко переходить вулицю та крокує до свого будинку. В повітрі висить передгрозовий запах такий звичний для Києва перед дощем. Але сьогодні їй не до романтики настрій похмурий, думки блукають, всі якось непевно змінюються, ні на чому не затримуються.
Вона рахує, скільки часу минуло з переїзду. Рік? Може трохи більше? Будинок досі ніби тимчасовий все відчувається наче ще не по-справжньому. Зробили ремонт, облаштувалися, але справжнє життя чекає десь попереду, і незрозуміло коли почнеться.
Ольга ловить себе на тому, що нарочно йде повільно, якби відтягує момент повернення. Входить у знайомий напівтемний підїзд, підіймається сходами на четвертий поверх. Минає проліт за прольотом, і чим ближче до квартири, тим сильніше відчуває напругу.
У квартирі притишається. Біля порога ті самі туфлі: дорогі підбори Тетяни, її сестри. Чому вона тут? Ольга певна: Іван не попереджав її.
Вона вже майже готова сказати «я вдома», але щось всередині стримує інтуїція не радить. Ольга завмирає й прислухається.
Ми з Сашком планували поїхати відпочити, чує вона голос Тетяни. Та він не зміг узяти відпустку. От я й подумала: може, ці путівки дам тобі. Але тільки за умови… голос стає суворішим. Поїдеш не з дружиною, а з Веронікою.
Оля знічується. Вероніка? Згадує: Іван якось згадував це імя, казав, що Тетяна навязувала йому знайомство зі своєю подругою.
Тоді вона не звернула уваги, здалося дрібницею. А зараз, почувши це імя, у грудях холоне тривога.
Мені не потрібна Вероніка, каже Іван, голос грубуватий. Тетяно, я вже казав: у мене є Ольга, і я з нею. Чого ти знову починаєш?
Ольга полегшено видихає. Типова ситуація, Тетяна навязує своє, як завжди. Вже готова зайти в кімнату, як сестра знову підвищує голос.
Не обманюй себе, говорить Тетяна. Памятаю, як ти Вероніку любив! Ви одружитися хотіли. Проблема була дрібязкова, а ти образився, звівся з Ольгою з принципу. Ольга тобі не пара, а з Веронікою все інакше.
Ольга застигла. Любив? Збирався одружитися? А їй казав, що з Веронікою нічого й бути не могло. Думки плутаються, слова Тетяни бють болюче.
Було та пройшло, бурмоче Іван, але у голосі відчувається роздратування та сумнів? Я люблю Олю.
Любиш?… Ти ж з Олею одружився, щоб Вероніка ревнувала. А коли вона повернулася, ти вже вирішив поквитатися взяв і одружився.
Ольга відчуває клубок у грудях. Невже і справді, як і вона колись із Андрієм, так і Іван одружився з нею з принципу? Страшно і прикро. Вона пригадує свою поспішність після розриву з Андрієм.
Навіть якщо мотиви схожі, з часом все змінилося… Але чи справді це вже інше кохання, не компенсація минулого? Ольга затамовує подих, чекає реакції чоловіка.
Було та минулося. Я одружений і маю зобовязання, каже Іван.
Які там зобовязання? перебиває Тетяна. Дітей немає! Поки живеш тут завжди житимеш у чужих стінах. А Вероніка нещодавно отримала трикімнатну квартиру на Печерську свіжа, простора… і вона досі тебе любить. Чекає, не відступає.
Ольга притискається до стіни, майже тремтить. Як їй все це чути? Та найбільше боїться відповіді Івана. Чому він мовчить?
Тетяно, досить, нарешті озивається він, але голос слабший, ніж зазвичай. Квартира не головне. Житимемо тимчасово, а там, дивись, своє придбаємо.
А сестра не відступає:
Ти просто боїшся змін. Вероніка для тебе завжди була особливою, а з Олею ти ніколи не будеш по-справжньому щасливим.
До речі, додає Тетяна, квартиру довго вам тримати не буду. Зявились інші плани, скоро доведеться переїздити.
А Вероніка знає, що ти це сюди ведеш? знічено питає Іван.
Звісно! киває Тетяна. Вона сама попросила мене тобі запропонувати путівки. Вона знає, що ти її досі любиш.
Стає дуже тихо. Ольга відчуває, як все в ній перемішалося. Чому Іван мовчить? Невже він всерйоз думає погодитися?
А що я скажу Олі? тихо питає він.
Скажи, що їдеш допомагати на дачі. Ми якраз робимо ремонт. А сам на море з Веронікою.
Ольга не витримує. Тихо вислизає з квартири, вперто тікає геть.
Ноги ведуть її до невеличкої кавярні на розі біля парку, там майже порожньо. За вікном тихо накрапає дощ, всередині приглушене світло і легка музика. Ольга сідає біля вікна, машинально замовляє какао із ваніллю його подають тут у керамічній чашці, як у дитинстві.
Думки не дають спокою уривки розглядуваної розмови про Вероніку знову і знову проскакують у голові. Як можна так довго приховувати справжні причини жити разом? Чи справді її шлюб суто жагучий реванш за попередню історію, а не вибір серця?
Вона згадує: і сама колись хотіла «довести», що вже не з Андрієм. Але з Іваном вона відкрилася по-справжньому, і ні разу не погоджувалась навіть просто випити чаю з Андрієм, а про море й поготів! Вірить у щирість почуттів, та зараз опанувати себе важко.
За вікном вже темніше, дощик згущає вечірній затишок, а Ольга досі сидить біля вікна, не торкаючись напою. Час зупинився, а телефон як завжди у скрутну хвилину розрядився. Ні дзвінка від Івана, ні повідомлення. Мабуть, вже збирається з Веронікою на море, гірко думає Ольга, йому, напевно, байдуже, де я.
Вона довго сидить, нарешті вирішує: зволікати більше не можна. Тримається за торбинку, накидає пальто і виходить у вечірній вітер, прокладаючи собі дорогу до дому, переконуючи себе, що вже нічого не змінити розставання неминуче. Приготувалася до розмови.
Вертається додому на Соломянку, піднімається сходами, вставляє ключ у замок неначе востаннє. Квартира зустрічає тишею, посеред кімнати валізи і пакети з речами. Іван щось складає.
Що ти робиш? питає Ольга, хоча знає відповідь, очікуючи зізнання про поїздку на дачу. Але Іван дивує:
Ольга, ми переїжджаємо. Я знайшов тимчасову квартиру за Палацом Україна. Ще не підписав документи, але за кілька днів все вирішимо. А потім беремо іпотеку. Погляд Івана щирий, турботливий. Чому ти так затрималась? Я телефонував, а телефон недоступний. Ти десь працювала?
Ольга не може повірити. Все, що так довго готувала сказати, здається нікчемним. Вона розгублено киває, не знаючи, що сказати.
Ми їдемо? питає ледь чутно.
Я посварився з Тетяною, пояснює Іван. Не хочу залежати, хочу власне житло.
Ольга трохи розслабляється це ще не кінець історії. Іван сідає на край дивану, закликає її поближче.
Розповідає коротко: справді мав роман із Веронікою, та одружився з Ольгою, щоб розплатитися з її подругою. Але зізнається чесно: все це позаду. Ти одна, кого я люблю, я боюсь тебе втратити.
В Ольги на душі стає легше: гіркота, брехня, недомовки боляче, але вони нарешті можуть поговорити відкрито.
Вибач, що не сказав раніше Іван опускає голову. Просто, коли ти згадувала про Андрія, я думав, недоречно порушувати тему. А потім не знав як розпочати
Ольга глибоко вдихає, очі зволожує сльоза полегшення.
Що було, те минуло. Ти сказав, що квартира вже знайдена?
Так. Поки що там, а потім підберемо варіант на свою кишеню вже без Тетяни, без чужих порад.
Ольга погоджується. Вона відчуває тільки тепер їхнє життя нарешті починається, незалежно ни від минулого, ні від чиїх планів.
Ну що, усміхається Іван, збираємось?
Ольга сміливо киває. Залишається тільки вірити: справжнє нове їхнє життя почнеться вже сьогодні, а минуле віднині лишиться позаду.
