Ой, слухай, я тобі розповім одну історію…
Лариса й Павло з сином Вітей поїхали у село — навідати матір Лариси та залишити хлопчика у бабусі на канікули. По дорозі закупили усього: ковбаски, улюблений мамин торт — все, як вона любить. Але Тетяна Денисівна зустріла їх без особливої радості. За столом — лише чай, нічого солоденького. Холодильник забили під віхру, а вона навіть не торкалася. Виглядала втомленою — одразу пішла на ліжко.
На дворі крапало — сніг танув під сонцем. Весна. Лариса стояла біля вікна й прищурилася від яскравого світла. «Як же гарно!» — подумала вона, згадуючи батька, якого не стало кілька років тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «От і зиму пережили!» Його жарти, обійми, усмішка… А мама — хоч і сувора, але жива, уміла бурчати, але при цьому посміхатися. Вони дуже любили один одного. А тепер Тетяна ніби згасла. Після смерті чоловіка — немов заблукала.
Подзвонила сестра Ганна. Голос тривожний:
— Ларочко, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася жити. Ніщо їй не миле — хоче до батька…
— Ми з Павлом приїдемо на вихідні, обов’язково, — пообіцяла Лариса. Але серце стиснулося. Може, справді забрати маму до себе? Самотньо їй важко…
Та й вдома клопіт вистачає. Старша донька Олена — з характером, конфліктує з батьком, каже, що як тільки виповниться 18 — піде з дому. Набридло їй «тиск». А молодший Вітя — цілими днями в телефоні.
— Поїдемо до мами, і Вітю заберемо. Нехай відпочине від екрана, — запропонував Павло.
Вітя скривився:
— Що я там робитиму?!
— Відпочинеш! — різко відповіла Олена. — І ми теж від тебе…
На вихідних, з повними сумками їжі, вони вирушили у село. Мати знову вийшла назустріч, але вигляд був безрадісний. Павло підморгнув Ларисі — «видає себе». Та все ж вона виглядала виснаженою, від їжі відмовлялася, лише чай пила. Коли Лариса запитала, чи можна залишити Вітю, Тетяна махнула рукою: «Залишай».
Вітя, надувшись, залишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. А потім згадала, як зустріла свого Михайла. Як він, сором’язливий і ніяковий, підходив до неї. Як тітка їх звела… Все це було навесні. І зараз — знову весна. А його нема…
Раптом — крик. Бабуся схопилася. Вітя! Прищемив палець. Стоїть, сердитий і пригнічений.
— Чого ти такий злий, Вітоньку? Голодний? — лагідно запитала вона.
— Від їхньої їжи в мене живіт болить… Не буду, — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі серце стиснулося. Михайло теж любив ту локшину. Просив, коли було сумно. І бабуся, похитуючись, пішла.
— Тільки їж зі мною, добре? Самій нудно, — додав Вітя.
Так вони й зажили удвох. Лариса дзвонила щодня. Спочатку бабуся говорила сухо. Потім почала скаржитися:
— Ніяк не привчу витирати ноги! Все каже — живіт болить. А я його лікую: цукерки приховую — одразу проходить. І бруд у хату перестав тягати. Розумнішає!
Павло сміявся:
— От і добре! Тепер є на кого бурчати — життя пішло!
За тиждень батьки приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледь стримує сльози.
— Ну копія Михайла… І впертий, і ніжний, і хитрий!
— Не плач, бабусь. Скоро приїду, — серйозно пообіцяв Вітя.
— Чекатиму, Віточку. У нас з тобою справ повно — і город, і хвіртка, і все на світі. Все ж ти мені обіцяв допомогти!
— Все зроблю, бабусь. Чесно!
Тетяна усміхнулася крізь сльози.
— От це ви видумали, як їх звести! — вже вдома засміялася Лариса чоловікові.
— Клином клин! Наш Вітя — кого завгодно розворушить. Навіть маму з ліжка підняв. А вона вже й у той світ збиралася…
Тепер у неї знову є для кого жити. Адже Вітя — вилитий дід. А бабуся вміє виховувати. Ось яку дружину мені виховала! — додав Павло.
І вони засміялися. Життя, здається, знову налагоджується…
