«Всегда була запасним варіантом»
— Оленко! Та що ти робиш?! — голос у жінки в трубці тремтів від обурення. — Це ж моє весілля! Моє! Я чекала на цей день півтора роки!
— Сонечко, кохана, ну зрозумій же! — спокійно відповіла подруга. — Ігор мені сам подзвонив учора ввечері. Сам! Я ж не могла йому відмовити? Ми ж із ним ще в університеті зустрічалися, ти ж знаєш!
Соня опустилась на диван, телефон дрижав у її руці.
— Але весілля призначене на суботу! Сукню вже куплено, гостей запрошено, ресторан замовлено! Оленко, як так можна?!
— А що я могла зробити? Він сказав, що зрозумів свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Соню, пробач, але ж серцю не накажеш…
Соня шпурнула трубку на диван і розридалася. За вікном моросив осінній дощ, на столі лежала папка з документами для реєстрації шлюбу, а в шафі висіла біла сукня, яку вона купувала зі сльозами щастя на очах.
У кімнату увійшла мати, почувши плач, сіла поруч і міцно обняла доньку.
— Що трапилося, доню?
— Ігор… Ігор одружується з Оленою, — вимовляла Соня крізь сльози. — Вони завтра у загс подають заяву. А наше весілля мало бути через тиждень!
Марія Іванівна похитала головою й притиснула доньку до себе.
— Значить, не доля, Сонечко. Значить, не твій він чоловік. Краще зараз дізнатися, ніж потім все життя страждати.
— Але чому, мамо? Чому я завжди лишаюся запасним варіантом? — схлипнула дівчина. — У школі Вітя зустрічався зі мною, поки не з’явилась новенька. В училищі Серьожа три місяці залицявся, а потім утік до однокурсниці. А тепер Ігор…
Мати мовчки гладила доньку по волоссю. Вона пам’ятала, як Соня готувалася до весілля, як сяяла від щастя, приміряючи сукню. Ігоря вона ніколи особливо не любила — щось у хлопцеві було не так. Занадто він був гладенький, вмів говорити правильні слова. А ось очі… очі були пусті.
— Мам, а що мені тепер робити? Як дивитися людям у вічі? Усі ж знають про весілля! Тітка Ніна вже квитки купила з Чернігова, дядько Юра відпустку взяв…
— А що робити? Жити далі. Ти молода, гарна, розумна. Знайдеться твоя людина, справжня.
Соня підвела заплакані очі на матір.
— А якщо не знайдеться? Мені вже двадцять сім, мамо. Всі подруги заміжні, діти в них. А я як дурна ходжу на побачення і щоразу сподіваюся…
— Знайдеться, — твердо сказала мати. — Обов’язково знайдеться.
Тільки вона не розказала доньці головного — що сама колись пережила таку саму історію. Теж була чиїмось «запасним варіантом», поки не зустріла Соніного батька. А він був простим робітником, не красенем, не багачем, але кохав її щиро — до останнього дня.
Дзвінок у двері перервав їхню розмову. Соня здригнулась — раптом це Ігор? Раптом передумав?
На порозі стояла сусідка тітка Ганя з банкою варення в руках.
— Сонечко, донечко! Чула я тут… Не засмучуйся так! Чоловік він нікчемний, цей твій Ігор. Я відразу зрозуміла, як уперше його побачила. Очі бігають, руки спітнілі. Не чоловік, а так…
— Тітко Ганю, не треба, — втомлено сказала Соня.
— А треба! Треба правду казати! Ти ж хороша дівчина, працьовита, добра. Таких зараз мало. А він дурень, що не зрозумів. Слухай мене, внучко, — сусідка сіла на край дивана. — У мене племінник є, Вова. Розлучений, правда, але чоловік хороший. Працює на заводі, не п’є, діток любить. Познайомити вас?
Соня похитала головою.
— Не треба, тітко Ганю. Не до знайомств зараз.
— Ну дивися, а я все одно йому про тебе розповім. Може, сам підійде колись.
Після її відходу Соня довго сиділа біля вікна й дивилася на дощ. У голові крутились думки — чому так? Чому вона завжди лишається «тимчасовим прихистком», поки чоловіки не знайдуть щось краще?
У школі вона щиро закохалася у Вітю Ковальчука. Він був капітаном футбольної команди, усі дівчата по ньому сохли. А обрав чомусь її — тиху, скромну Соню з паралельного класу. Вони зустрічалися піврокуІ тепер, сидячи біля вікна свого нового дому, де пахло свіжоприготованою вечерею і лукавив її чоловік з сином, Соня зрозуміла, що справжнє щастя — це коли тебе люблять не за щось, а просто тому, що ти є.
