На, Оленько, від мами для тебе й твого братика й сестрички їжте, дітки, хай на силу стане. Не гріх ділитися, гріх закривати очі.
Оленка мала всього шість років, але життя вже поклало на її плечі таку ношу, якій багато дітлахів не знайдуть назви навіть у казках. Жила вона у маленькому селі десь на Полтавщині, у хаті старій, яка трималася радше на молитвах, ніж на фундаменті. Коли вітри співали по дворах, стіни подих учили ледь не як плач, а ночами крізь щілини проникав холод, чужий і вільний.
Її тато й мама працювали «на підробітках»: то є робота, то день без хліба. Вертаючись увечері, тато приносив лише натомлені руки та погляд як порожня криниця, а грошей у кишені було так мало, як надії у хаті. Оленка доглядала двох молодших братика й сестричку тулила їх до себе, коли голод відчувався гостріше, ніж сам холод.
Того дня був справжній, застиглий грудень. Небо вкрите оловом, повітря паморозило снігом, а до їхньої хати Різдво не стукало. На пічці в глиняному горщику варилася картопляна юшка без мяса, без спецій, але з тією любовю, яку знали тільки мами. Оленка заважала ложкою повільно, ніби хотіла розділити юшку на весь світ.
Раптом повітря пронизав аромат такий рідний і теплий, ніби Чумацький шлях пройшов повз їхній тин. По сусідству вже різали порося на Різдво. Веселий гомін, регіт, дзвін ложок, шарудіння сала та шкварчання мяса на сковороді для Оленки це звучало, мов чужа казка десь із далекої зимової ночі.
Вона підійшла до тину, тримаючи міцно братика й сестричку за подертий светр. Не просила нічого тільки дивилася. Великі карі очі наповнювалися тихим бажанням. Мама казала не гарно хотіти чужого, але дитяче серце не знало як не мріяти.
Господи, ледь чутно прошепотіла Оленка до затертого шалинка, хоча б шматочок…
І тут, як у сні, жіночий голос розірвав холод:
Олесю, іди сюди, дитино!
Дівчинка здригнулася; у дворі біля великого казана стояла бабуся Ганна з румяними щоками від вогню, з теплими очима, як піч зимова. Вона поволі підмішувала мамалигу й дивилася на Оленку так, як забутий сон малюка.
Ось, бери, серденько, для себе й братика з сестрою, сказала по-доброму, природньо. Бабусині руки, тремтячі, обережно наповнили пластиковий лоточок гарячою, румяною свининою з запахом справжнього свята, якого ще не знала ця хатинка.
Їжте, дітки… гріха у щедрості нема. Гріх не бачити ближнього.
Оленчині сльози покотились по щоках не від голоду. Вона плакала, бо вперше хтось побачив у ній просто дитину, а не «ту бідну».
Вона мчала додому, стискаючи лоточок до грудей наче дар з небес. Братик і сестричка завеселилися, і вперше теплом і сміхом наповнилася їхня холодна хата, а запах свята заплутався у старих рушниках.
Коли батьки прийшли надвечір з роботи зморені, закутані у кожуха застали дітей із задоволеними оченятами та шматочками мяса на тарілках. Мама тихо плакала, а тато зняв запилену шапку й прошепотів молитву до неба.
Того вечора ялинки не було. Подарунків теж не було.
Але стало людяності більше; іноді цього досить, аби не бути самотнім у цьому світі.
Є такі, як Оленка, прямо зараз: вони ніколи не просять, просто дивляться на чужі прикрашені вікна, на рясні столи, на чуже Різдво.
Інколи шматочок їжі, теплий жест, добре слово і є найбільший подарунок у житті.
Якщо ця казка торкнулася твого серця не проходь повз…
