Ось і познайомились…
– Мишку, що з тобою? спитала Марічка після кількох хвилин тиші. Ти сам не свій. Обличчя аж біле Все добре?
– Так, все нормально, відповів Михайло, зібравшись з думками. Він відклав виделку і потягнувся до склянки з яблучним соком, відтягувавши момент, коли доведеться чесно пояснити Марічці, що відбувається.
*****
Підійшов до підїзду, вхопився за стару металеву ручку, вже збирався тягнути на себе двері, та щось стримало рука завмерла в повітрі. Він і сам не розумів, чому так.
Зайти всередину не вистачало духу.
Він чудово знав: Марічка чекає його, обіцянку дав відвідати її, нарешті познайомитись із батьками. Волновався настільки, що не міг це перебороти.
Гидко самому від відчуттів: мужик дорослий, 35 років, а стоїш, як першачок біля дошки аж коліна трусяться.
Залишалося ж ніби дрібниця: відкрити двері, зайти, піднятись на третій поверх, знайти квартиру 36
Та щось невидиме звязувало і не відпускало.
Страх, незрозумілий, паралізував руки й ноги, не дозволяв довести вже заплановане до кінця.
Хотілось зараз лише одного розвернутися й піти. Додому, на інший кінець Києва байдуже куди, головне подалі.
– Навіщо я взагалі погодився? прошепотів Михайло, роблячи крок назад. Зрозуміло ж, що я їм не підійду.
Відійшов ще трохи, підняв очі до вікна на третьому поверсі, освітленого особливо яскраво навіть здавалось, що серед усіх вікон саме це світить найсильніше.
Наче маяк, щоб орієнтувався, аби часом не переплутав підїзд.
Він і не переплутав. Але заходити не хотілось.
Єдине, що стримувало як відреагує Марічка, якщо він зараз візьме і просто піде. Вона ж благала, щоб він прийшов.
І він пообіцяв.
*****
«Мишко, тут таке Тільки не лякайся, казала вона вчора телефоном ввечері, мої батьки хочуть з тобою познайомитись»
Марічка його дівчина.
Ввечері вони разом вечеряли у кавярні на Подолі, обговорювали плани на суботу-неділю. Сидиш такий собі ситий і щасливий, і тут на тобі! Її батьки хочуть мене бачити. Він аж перестав жувати, знакище вдивився, чи не жарт це.
Якого дива? Така наче звична ситуація: батьки мають знати, з ким їхня донька серйозно зустрічається, може й майбутнього зятя. Диво було б, якби не запросили.
Проте
Михайло тривожився, що не сподобається їм. Що не виправдає їхніх сподівань. У нього для того були вагомі підстави.
Мама Марічки Вікторія Сергіївна усе життя працювала у престижному університеті, з викладача вибилася в ректорки, а нині має посаду у Міністерстві освіти.
Тато Марічки Вячеслав Дмитрович розпочинав карєру інженером у великій будівельній фірмі, дійшов до заступника директора, а зараз власник власної будівельної компанії й навіть особисто знайомий з міським головою. Так би мовити, поважна людина.
І сама Марічка, трохи за тридцять, досягла неабияких висот керівниця юридичного відділу в нафтовій фінансовій компанії.
А він, Михайло, що? Системний адміністратор. Без вищої освіти.
Зарплата непогана, але ні перспектив, ні статусу звичайний спеціаліст. Як йому сидіти поруч із такими іменитими? Що їм сказати, як в очі дивитись?
Мабуть, цікаво, як вони познайомились із Марічкою. Та все просто випадок.
Того дня він прогулювався Маріїнським парком. А Марічка була там із подругами. Подруги пішли по морозиво, а вона залишилась на лавці, щоб не зайняли місце і водночас набирала дзвінок мамі.
І не вдивлялась, як на неї летить на шаленій швидкості хлопчина на електросамокаті. Пяний у дим, навіть не збирався звертати.
Михайло миттєво схопив її за руку і відтягнув, саме коли самокатник пронісся повз.
«Це що таке!?» обурилася вона.
Але, побачивши, як той неадекват врізається у смітник, трохи охолола. І поглянула вже на нього зовсім інакше. Якби не він…
Поки дівчата стояли в черзі за пломбіром у вафельному стаканчику, вони познайомились і домовились про наступну зустріч. Вже півроку разом.
Про усе це Михайло подумки згадував, переварюючи новини від Марічки.
Він страшенно боявся цього знайомства, адже колись щось подібне вже закінчилось для нього болючо втратою коханої дівчини через упередження її батьків.
А тепер є ризик втратити і Марічку
– Мишко, з тобою що? Поблід? Все гаразд?
– Та все нормально, взявся в руки, відставив вилку, потягнувся до соку.
– То що, прийдеш?
– Прийду? Куди?
– До мене додому, посміхнулась вона. Мама знову щось смачненьке приготує, а тато Тато особисте вино привезе із Закарпаття. Ну що, Мишко, погоджуєшся?
– Я навіть не знаю… Мені здається, твоїм не сподобаєшся, невпевнено сказав Михайло.
– Чого?
– Я ж без освіти, просто людина, що ставить Windows і рятує дані з дисків. Вони іншого собі зятя бачать: бізнесмена, чиновника А я просто сисадмін без перспектив.
– Не хвилюйся! стишено обняла за руку. Мої батьки звичайні прості люди. Побачиш, усе буде добре. Завтра о сімій чекаємо. Не запізнюйся.
– Добре, кивнув він. Хоча в душі не був певен, чи наважиться прийти.
*****
І ось настав наступний день.
Михайло стоїть навпроти будинку Марічки, 18:55, морозяно. А він все стоїть і не знає, що робити.
Так, розуміє: знайомитись з батьками доведеться все одно. Намірів щодо Марічки має найсерйозніші хоче одружитись.
Але зараз відчуття, що зовсім до цього не готовий. Через декілька місяців має перейти працювати у новий ІТ-відділ тоді виглядатиме солідніше.
Можливо, тоді зявиться шанс, що Вікторія Сергіївна і Вячеслав Дмитрович не виженуть із порога.
Вже зібрався йти, коли телефон завібрував у кишені.
Дзвонила Марічка.
– Привіт, Мишко! Ми з мамою майже все підготували, тато ще в дорозі, але вже має ось-ось приїхати. Ну як, підходиш?
– Привіт, Марічко Так, я…
– Тебе погано чути. Ти йдеш?
– Так, я вже майже прийшов, зітхнувши, видавив з себе.
– Коханий, якщо знову про те саме нічого не хочу чути. Все буде добре. Не крути собі в голові дурниць. Вийти зустріти?
– Ні-ні, не треба, схвильовано пробурмотів. Я зараз буду.
– Чудово, чекаємо.
Відключив телефон, вийшов на дорогу, потер скроню, шукаючи причини для втечі з цієї історії.
Марно. Мозок не видав жодної вагомої причини.
«Ось зараз ще Вячеслав Дмитрович підїде, не дай Боже, зустріч біля підїзду» перелякався і рушив навколо дому.
Зустрів якогось хлопця, випросив цигарку. Давно не курив, але зараз хотілось заспокоїтись, навести лад у думках.
Стоїть біля рогу багатоповерхівки, затягується, випускає в темряву хмарку диму і позиціонується в просторі.
Праворуч смітник, ліворуч пустир. Марічка казала: тут колись гаражі були, знесли, скоро буде новий житловий будинок.
Безлюдно, спокійно. Нічого цікавого, хіба око зачепило одну зграю точніше, самотнього собаку, що лежала серед снігу. Спочатку насторожився, бо з бездомними собаками все може статися.
Але придивившись, заспокоївся. Собака навіть не дивилась у його бік.
Лежала просто на снігу.
Дивно мерзне, а куди подітись? У підїзд не пустить же ніхто.
*****
Дик так звали того собаку, якого Михайло побачив на пустирі вже кілька діб майже нічого не їв.
Раніше він настільки прославився у сусідньому дворі, що мешканці його навіть підгодовували. Та знайшлась одна жінка, яка вирішила: собаці не місце тут.
Постійно надзвонювала в ОСББ, збирала підписи з проханням прибрати пса, частина мешканців підтримала, частина ні.
– Собака біля дитячого майданчика! А якщо кинеться на дитину? Очі в неї якісь голодні, страшні! обурювалася.
Насправді погляд у Дика був сумний. Його перший господар хлопчик Сашко.
Йому було років десять, вони з батьками їхали на дачу, а Дик ще цуценя бігав узбіччям.
– Мамо, тату, дивіться, який гарний! зрадів Сашко. Заберімо його.
Батьки погодились, але додому так і не взяли.
– Навіщо нам собака у квартиру? Хто з ним гулятиме, ти? слухівати не став і Сашко.
Тож залишили. Дик нічого не розумів ну чому так?
Привезла його у місто якась жінка, почала водити по ринку продавала, ніби породистий, хоча жодних документів.
Коли сімя купила його, зростив, зрозуміли він звичайний дворняга, а не елітний пес. І відвезли подалі, на околицю.
Добре весна, не змерзне.
Відтоді Дик самотній.
Жив серед спальних районів, де було спокійніше, не нападали чужі собаки. Інколи підходив до дитячого майданчика, згадував Сашка.
Та днями зрозумів тут більше небажаний: одна і та ж жінка кидалась палицями і камінням, люди почали сторонитись…
Не хотів комусь шкодити сам і пішов.
Тепер лежить на снігу, настільки знесилений, що навіть не міг підвестись.
Знав отой чоловік із цигаркою його не врятує. «Добре, хоч обійдеться без удару», подумав Дик.
*****
Михайло докурив, пішов до підїзду, щоби викинути недопалок в урну. Хотів був кинути в сніг, але мамині слова лунали в голові: «Все світ починається з тебе».
Бачить у двір заїжджає чорний джип. Подумав: може, це тато Марічки, і швидко відійшов подалі на той самий пустир.
Згадав про собаку. Ось він так і лежить.
«Тільки не загавкай» промайнуло в голові, поки обходив його по дузі.
Та пес ані звука навіть не ворухнувся.
– Гей, у тебе все нормально? обережно озвався Михайло.
Решта тиша.
Зійшов із місця, підійшов ближче і сів поряд. Взяв із кишені ліхтарик на телефоні, посвітити на собаку. Той дихає важко, але живий.
Тіло аж льодяне.
«Не допомогти не доживе до ранку», подумав Михайло. І підняв собаку на руки.
Планів було небагато лиш загрітися в підїзді біля батареї, викликати таксі і везти у ветклініку.
Але підїзди замкнені. Пішов до наступного будинку.
Телефон дзвонив декілька разів, але зараз було не до того.
Проходячи повз вікно Марічкиної квартири, згадав вона могла б допомогти. Та їйні батьки? Навряд чи зрадіють гостю з бездомним псом.
Дійшовши до кінця дому, побачив ще одну машину, що вїжджала у двір. Фари засліпили його, звідти визирнув водій.
– Чоловіче, у тебе щось сталось? Треба допомога?
– Собака на снігу лежала, замерзла, розгублено пробурмотів Михайло. Тут десь поруч цілодобова ветклініка є?
– Нема поблизу, але я знаю, де є. Мій товариш там працює. Сідай, підвезу.
– Ви мене з собакою? У вас така машина…
– Сідай, не вагайся! Насправді часу обмаль треба рятувати песика!
Довго вмовляти не довелося. Вже за мить авто мчало вулицями міста.
У дорозі водій зателефонував комусь:
– Доню, вибач, у мене тут форс-мажор, затримаюсь. Кого? Михайла не бачив. Як він виглядає? Добре, якщо зустріну наберу.
– Через мене у вас тепер проблеми? спитав Михайло, коли той клав телефон.
– Ой, не переймайся. Розповіси краще, як собака? Очі відкривала?
– Ні. Дихає важко.
– Зрозуміло, тоді летимо далі.
За десять хвилин були у клініці їх вже чекали. Пса забрали. Михайло залишився чекати у коридорі. На екрані десяток пропущених від Марічки і коротке повідомлення: «Де ти? Все добре?»
По-хорошому мав би відповісти, але зараз лише про собаку і думав.
І навіть подякувати водієві не встиг коли вийшов, авто вже не було.
*****
Минуло вже хвилин сорок, як з кабінету, біля якого сидів, так ніхто і не виходив.
Раптом у реєстратури заворушення, голоси, знайомий тембр.
За секунду бачить заходить Марічка, за нею її мама, і той самий водій.
– Як я й казав, доню, він залишиться чекати. Дуже переживає, сказав водій, посміхнувшись Михайлові.
Михайло зрозумів ось і настала зустріч.
– Чому ти не подзвонив, я ж хвилювалася, підійшла Марічка.
– Вибач, винувато глянув. Думав, ваші зрадіють такому гостю з собакою
– Та ти що! розсміялася вона. Мої батьки теж підбирають тварин. У нас вдома три киці з вулиці.
– Справді?
– Справді!
Підійшли і її батьки ось і знайомство. Вячеслав Дмитрович потиснув руку Михайлу: «Ось і познайомилися»
– Михайле, додала Вікторія Сергіївна, простягаючи руку, те, що ви зробили мужній вчинок. Могли б одразу до нас із собакою заходити. Надіюсь, все з ним буде гаразд.
– Не сумнівайтесь, усміхнувся ветеринар, що щойно вийшов із кабінету. Пес виживе. Головне любов і догляд.
Того самого вечора Дика віддали їм додому. Відігрівся, живий, тепер потрібен догляд і тепло.
– Любов творить дива! сказав лікар на прощання. Любов іноді і з того світу повертає.
Михайло збирався одразу додому.
Та Марічка з батьками вмовили лишитись із псом у них кішки глянуть краще за будь-якого лікаря, а заодно і відзначити порятунок. І знайомство з родиною.
Дик, оточений усіма трьома кицями, досі не розумів, що відбувається. Та відчував далі все буде добре. Він більше не мерзне і не живе голодний.
Михайло сидів на кухні з Марічкою та її батьками, йому було легко і затишно. Не такі вже й страшні ці поважні люди, а дуже навіть добрі й щирі, по-українськи гостинні.
Через кілька днів пес одужав, міг ходити. Михайло вирішив забрати його до себе додому.
– А мене прихопиш із собою? примружившись, пожартувала Марічка, виходячи з валізкою.
– Тебе? Серйозно?
Аякже. Просто батьки заборонили ночувати вдома.
– Що?! здивовано перепитав Михайло.
– Хочуть внуків, примружившись, відповіла. Кажуть, треба збільшувати населення країни.
Михайло не втримався і розсміявся. З ним разом і Марічка. А Дик поруч стояв, радісно махаючи хвостом.
Не все до кінця розумів, але відчував попереду ще багато доброго.
Отака історія.
