Дім, де лишилося кохання
Віктор переїхав у сусіднє село й одразу вирішив будувати власне господарство. Старий будиночок, що дістався від тітоньки з маминого боку, став його тимчасовим прихистком. Працював він невтомно: добудовував веранду, перекривав дах… Аж ось одного разу побачив — із піщаної дороги, що вела від зупинки, йшла струнка жінка з торбиною в руках. Оксана. Така городянка, витончена, з гордою поставою.
«Ось би таку за дружину», — промайнуло в нього в думках.
За кілька днів він зустрів її біля сільмагу. Просто підійшов і промовив:
— Я Віктор. Знаю, ви — Оксана. Можливо, познайомимося?
Оксана зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужій, і цікавиться нею, жінкою, яка вже багато чого пережила. Але Віктор був наполегливим, добрим. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Оксана не сподівалася — він запропонував їй руку і серце. Подарував перстень. Справжній, золотий, з камінчиком.
Оксана не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Віктор — на три роки молодший. Жили вони удвох, син давно виїхав до іншого краю — там навчався, одружився, там і залишився. Онучці — п’ять, навідувалися рідко, але Оксана чекала кожного дзвінка, кожної світлини.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже хололи ложки, а на серці — тривога. Віктор зранку пішов у поле — сівба. Казав, що сьогодні вже мають закінчити. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша із шестеро дітей, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — вперше Оксана побачила її лише у школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, пісні, дитячий сміх…
А потім — мов грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати лишилася сама із шістьма дітьми. Оксана тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство закінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Її права рука залишилася понівеченою після падіння з горища — пальці вже ніколи не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до технікуму. Там, уперше в житті, почувала себе щасливою: подруги, похвали викладачів, навчання. Стала майстринею шиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — із Петром, добрим хлопцем з навчальні. Сказала: «Навіщо тобі це, самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона побачила Віктора.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виростили сина. І тепер — просто чекає, коли відчиниться калітка.
І вона бачить — йде! Віктор, стомлений, але усміхнений:
— Сонечко, усе! Посів закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
І в цих словах було стільки тепла, що всі старі болі, зради, втрати розчинялися. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
