Остання хвилина
Богдан стояв біля вікна своєї хати у Львові й дивився, як поранку школярі поспішають на уроки. Одні — у кольорових пуховиках, інші — у джинсах із голеними щиколотками, незважаючи на мінус п’ятнадцять за вікном. Вітер бив у шибки, але дітям, схоже, було байдуже. Він усміхнувся — майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це надто пізно, але йти на кухню доливати цукру вже не хотілося. Пальці тріпочуться — чи то від віку, чи то від тиску. А може, від самотності.
На екрані телефону мигав пропущений дзвінок — син. Богдан знав, що треба перезвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: «Знову ти чимось «зайнятий», як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові вже тридцять — дорослий чоловік. А їхні розмови нагадували переговори між двома державами після скандалу. Сухо. Обережно. Здалека. Усе важливе давно заховане під шарами невимовленого. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь, але щоразу виходило одне й те саме: «Як справи на роботі?»
Натягнув старе пальто, узяв в’язані рукавички — теплі, хоч і смішні. Вийшов. Холод вдарив у обличчя, наче батіг. Повітря пахло свіжим хлібом — із тієї наметової пекарні біля супермаркету. Під ногами ковзало, немов місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка продавала пиріжки — з фургончика виходив пар і запах смаженого тіста. Він згадав, як колись купував такі ж для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли кислий сік розливався. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здавалося, бути з ним.
Тепер вона жила в Києві. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — наче сухе листя. Ні дотепності, ні тепла. Він завжди відчував у її словах якусь настороженість. Ніби вона хотіла переконатися — він досі там, де його залишила. Або ж, навпаки, сподівалася, що його там уже немає.
Звернув у парк. Тут він прожив більше двадцяти років. Квартал змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — незнайомі. Лише спогади залишилися на своїх місцях. Ось лавка, на якій він тримав Оксану за руку у дев’яносто дев’ятому. Ось бордюр, де він сів, отримавши звістку про смерть батька. Все тут. Тільки людей немає.
На лавочці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, погляд тривожний. Ніби чекала когось, але не була впевнена, чи той прийде. Поряд — сумка й плед. Богдан уже хотів пройти повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було так самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо сказала вона. — Ви місцевий?
— Так можна сказати, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, здається, не прийде.
Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.
— Можна посиджу з вами хвилин п’ять? Мені якось… самій не ліпше. Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Богдан і сів поруч. — Іноді просто потрібно, щоб хтось був поряд. Неважливо хто.
Вони мовчали.
Вона затушила цигарку об урну й схрестила долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. Зараз — вже одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо думають, що вже все сказали. Іноді зустріч — це просто способ попрощатися. Тихо. Без слів.
— А ви… колись чекали когось? — спитала вона.
Богдан не відразу відповів. Дивився на дерева, вкріпіні, на безлюдний парк.
— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — самого себе. Іноді чекаєш, навіть не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось і скаже: «Я розумію». А приходить тиша. Або — зовсім інша людина.
Вона не спитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.
Вони просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Вона пішла. А він залишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Той відповів одразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запросити. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Богдан поклав трубку. Повільно підвівся. Дивився, як на снігу залишаються сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз найголовніше.
