Останнє прохання
– Ні, не повернусь вже додому… важко зітхав Євген, корчачись від болю. І Уляну більше ніколи не побачу. А я ж хотів освідчитись їй. Не встиг… За що мені це все?
– Не хвилюйтесь так, лагідно усміхнулась медсестра Олена, помітивши, як зблід хлопець, якого доправили у «швидкій». Все буде добре.
– Сумніваюсь… ледь прошепотів він крізь біль.
Далі Євген мовчки, з жахом у широко відкритих очах, спостерігав, як його готують до операції.
*****
Євген з дитинства панічно боявся лікарень.
Ще змалку лікарі постійно щось уколювали, брали кров, і найгірше ніхто навіть не вибачався за ті «душевні страждання», які він переживав.
Та чого ти сльози ллєш, Женчику? з легкою усмішкою казала медсестра, коли колола палець. Ти ж вже дорослий, до школи скоро, а нявчиш, як дівчинка. Не соромно?
Євген крізь сльози намагався вирватися з холодних рук і ревів ще дужче, бо не міг утекти з процедурного кабінету.
Було не соромно боляче й образливо.
І коли мати вела малого Євгена додому з дитячої поліклініки, він весь час бурмотів: «Більше я ніколи в лікарню не піду! Нехай що хочеш роблять, я краще помру, але ні назад не піду».
– Синочку, не кажи так, вмовляла мама. Лікарі для того й є, аби люди менше хворіли і довше жили. Це хороші люди, їх не варто боятись.
«Та де там хороші… шморгав носом Євген, розглядаючи розбитий уколом палець. Хай вони собі самі лікують своїх дітей, а мене не треба!»
А що він відчув, коли його притягли до стоматолога виривати зуб краще й не розповідати. Кричав на всю стоматологію на вулиці було чути.
Такі ось спогади. Не надто приємні.
Недивно, що й дорослим Євген лікарень і взагалі медицини обходив десятою дорогою.
Тільки от, як на зло, одного дня усе ж таки він опинився у лікарні. З апендицитом.
Скрутило так, що Уляна, з якою мав іти в кавярню, мусила викликати «швидку».
– Не треба лікарів, саме мине… ледь дихаючи, просив Євген.
– Здурів? Я бачу, як тобі погано! Ще трохи і гримиш на хірургічний. Мені знайомо, у мене теж таким все починалось.
От і так Євген, всупереч усьому, потрапив у шосту міську лікарню Львова.
Мабуть, і так здогадуєтесь, як йому було…
Уявляючи, як над ним «колупаються» хірурги, Євген впав у відчай.
А коли побачив, як по коридору везли каталку з тілом зовсім усвідомив невідворотність…
– Все, додому не повернусь… І Уляну не побачу. А я ж вже майже освідчився… Не встиг…
– Та не перебільшуйте, ще раз підбадьорливо мовила Олена. Операція легка, ви вчасно приїхали. Все буде добре.
Хотілось би вірити…
Операція минула швидко й без ексцесів. Євген навіть уперше за все життя подякував лікарню болю майже не було, «успілити» його встигли просто на столі.
Коли прийшов до тями, найбільше було вже позаду перевели у звичайну палату на двох.
До ранку спав міцно. Прокидався лише, коли приходили міняти систему.
А вранці…
…у палаті вже лежав літній чоловік.
«О, ще тільки цього не вистачало… Зараз пристане з розповідями про своє життя», невдоволено подумав Євген.
Розмов зовсім не хотілось мовчки написав Уляні, що живий-здоровий, і сховав телефон. Не до балачок йому боліло не тіло, а душа: все не так, як планував.
Уляну він уже понад рік кохав, і саме вчора мав зробити пропозицію. Замовив столик у «Вітальні», домовився з музикантами, щоб вони зіграли улюблену мелодію дівчини. Кільце вже було в кишені…
А тепер лежить з якимось дідуганом у лікарняній палаті, і весілля відклалося невизначено.
Проте старенький не чіпав його. Чоловік дзвонив комусь весь день, бурмотів щось під ніс, а під вечір у нього сів телефонний акумулятор.
Зарядки такої старої моделі не було ні в кого ні у медсестер, ні серед лікарів.
Чоловік подивився на чорний екран, і по його зморшкуватих щоках потекла тиха сльоза.
Тут Євгенові стало не по собі й соромно адже він вже вирішив, що сусід надокучливий, а тут видно в старого біда.
Євгену вистачило пяти хвилин, щоб зібратись на розмову. Сів на край ліжка і запитав, чи все гаразд.
Не можу до сина додзвонитись, важко мовив пенсіонер.
Син знає, що ви тут?
Знає Сестра ще дзвонила йому, як мене «швидка» привезла. Але не хоче говорити. Ми пів року тому посварилися він захотів мене в дім для людей похилого віку віддати, щоб мій будинок продати. Я був проти. Не через будинок собаку шкода…
Пенсіонер повідав, як його нещодавно схопило з серцем, як у кардіоцентрі сказали без операції не вижити.
От, на післязавтра назначили мені, зітхнув дідусь. Дико лячно Гадаю, не доживу.
Та киньте! спробував підбадьорити старого Євген. Ось мені вчора апендицит вирізали і нічого, живий. І ви теж будете, все буде добре!
Пенсіонер тільки сумно посміхнувся не став пояснювати різницю між апендицитом і серцем.
У мене одного собака залишилася, згодом сказав він. На вулиці. От хочу просити сина, щоб про Котигорошка подбав, якщо зі мною щось станеться. Або прилаштував у хороші руки. Сусіди не заберуть у них свої турботи. Боюсь, нікому не буде до нього діла
Євген почухав потилицю спочатку подумав: «Чудний дід, з серцем біда, а думає про собаку». Але, послухавши розповідь дідуся, зрозумів: пес для старого став сенсом життя.
Я його в свій день народження знайшов. Півроку тому. Син не привітав, жінка моя, царство їй небесне, вже пять років як померла. Але диво напередодні наснилась із собакою на повідочку. Усміхалася. А на другий день я й знайшов Котигорошка мерз під дощем привязаний біля магазину. Годинами чекав господарів, ніхто не прийшов
І ви його забрали?
Аякже. Дружина, схоже, з небес подарунок мені зробила. Ну, принаймні, я так собі думаю, винувато усміхнувся дід і витер очі.
Євген погодився: чи вірити у такі історії вирішувати кожному, але ж треба підтримати старенького.
Ми з Котигорошком зразу порозумілися. Все місто обклеїв оголошеннями про знайду, ніхто не озвався. Я навіть радий. Ця собака не просто пес він мені вісімдесят років життя наповнив. А тепер я тут а він знову сам…
Ту ніч Євген довго думав і про старого, і про його пса, якого вже, певно, чекає щось недобре, і про сина, який не бере слухавку
Заснув, але сниться: по львівській вулиці бігає собака, схожа на Котигорошка, а Євген, не відстаючи, іде за ним, не знаючи чому.
Прокинувся від того, що дід тяжко дихав і хапав рукою серце.
Може, покликати лікаря? налякано запитав Євген.
Зачекай Ні. Подзвони Сергію, синові. Телефон його на тумбочці. Скажи хай прийде попрощатися, якщо встигне. А якщо не прийде попроси прилаштувати Котигорошка. Знатиму, що не залишу його самого…
Затремтівши, Євген набрав на телефоні номер, записаний дрібним почерком.
Сергію? Я ваш сусід по палаті Ваш батько… Петро Григорович… Йому зовсім зле, просить, щоб ви приїхали.
Помирає, чи що? А в якій лікарні? В шостій? Добре злякано буркнув Сергій.
Євген повідомив адресу і номер палати.
Він хутко покликав дежурну медсестру. Вона у півсні побігла за лікарем, а Євген повернувся до палати.
Петре Григоровичу, тримайтесь! Лікар ось-ось прийде. Син вже їде! Ви чуєте мене?
Але серце дідуся зупинилось ще до того, як увірвались лікар та медсестра. Тіло накрили полотном, хвилин через двадцять приїхали працівники моргу.
*****
Ваш тато помер у мене на руках, того ж дня сказав Євген Сергію.
Ну і добре Легше йому так. Та і мені. А то знаєте, як старі лежачі мучаться, та й родичів мучать. Зараз родина, робота, нічого не встигаю… Він сам винен.
Петро Григорович просив прилаштувати Котигорошка, собаку його, у хорошу сімю, не стримався Євген.
Пса? Та кому він потрібен Через нього і посварились, до інтернату не хотів, різко буркнув Сергій. Прощавайте.
Він узяв старенький кнопковий мобільник та листок з номером, навіть не глянув на Євгена, і пішов, гримнувши дверима.
Євген ще довго сидів, пригнічений. Шкода було Петрика Григоровича. Він би міг прожити й до девяноста але доля по-іншому розставила крапки.
А Котигорошок тепер залишився сиротою. «Сумнівно, що Сергій виконає останню волю батька Продаватиме будинок, а пес… залишиться на вулиці», тягуче думав Євген.
Тої ж ночі йому примарився Петро Григорович ходить вулицями, кличе свого Котигорошка, а по зморшкуватих щоках сльози.
Євген лише споглядав і плакав сам.
Уляна давно бачила з чоловіком щось не так.
Євгене, що трапилось?
Та нічого Просто думаю…
Про що?
У палаті зі мною лежав пенсіонер. Забрали з інфарктом, мали оперувати, але не встигли. У нього одна собака залишилась. Син родич байдужий
А хоч знаєш, де той пес? запитала Уляна.
Ні. Сергій, як я зрозумів, не дуже переймається. Лише будинок цікавить. При мені дзвонив ріелтору як швидше збути усе і чи довго чекати спадщини потрібно
То поїхали пошукаємо собаку, якщо хочеш, несподівано запропонувала Уляна. Якщо знайдемо заберемо до себе.
Ти не проти?
Та ні, у нас буде новий друг. Разом гулятимемо, чим ще не щастя?
Точно вперше за довгий час усміхнувся Євген. Тільки ж потрібна адреса
То в лікарні, мабуть, є. Я цим займуся. Але давай по дорозі купимо шоколадку й кави на всяк випадок.
І дійсно: якщо ти, як Уляна, береш дві банки кави і плитку шоколаду реєстраторка швидко забуде слова про «конфіденційність». Пояснивши ситуацію й отримавши «подарунок», Євген отримав адресу на клапті паперу.
За сорок хвилин вони вже під’їжджали до будинку на околиці Львова. Йшли вздовж старого паркану і вдивлялися у подвіря собаки не видно.
Ви нікого тут не шукаєте? підійшла сусідка Марія, виглянула з-за воріт. У цьому дому давно вже порожньо, господаря нема
Ми знаємо. Я з Петром Григоровичем в лікарні познайомився. Він у мене на руках помер, Євген ледь не зірвався на сльози, оповідаючи.
Як шкода… Світлий був чоловік, обтерла сльозу Марія. А син… ніякий. Навіть нормально не поховав Самотужки так, хутко, і все. Тепер ремонт затіяв, продати вигідно хоче.
А ви собаку його бачили? тихо запитав Євген. Петро Григорович весь час за нього переймався.
Котигорошка? Бачила, як же Пес спав під воротами, чекав господаря, виглядав кожного дня. А в ту ніч, як Петра Григоровича не стало, виїв до ранку. Серце стискалося слухати. Сергій не зносив того якось погнав його, кудись відвіз Тепер не видно ні його, ні пса. Може, залишив десь.
Не казав, куди віз?
Та, відмахнувся, мовляв, прилаштував. Не думаю У нього на собак алергія на совість з дитинства. Ось, до речі, фото є на телефоні.
На екрані з’явилось зображення маленького корґі з розумними карими очима й рудими хвостиком.
Який гарний! захопилась Уляна. Сергій, мабуть, десь його залишив. Піду розвідаю серед сусідів
Відійшовши вдвох, вони ретельно розпитували перехожих, їздили сусідніми вулицями, розпитували про знайду, але все марно.
Кілька разів набрали Сергія глухо, «абонента заблоковано».
Бодай би Котигорошкові пощастило зітхнула Уляна. А що ж робитимемо далі?
Але доля була до них прихильною.
Потрапивши у затор, вони звернули на обїзну дорогу і ось, на узбіччі, сиділа руда собачка.
Євгене, дивись! Ти бачив? Це не він? хвилювалась Уляна.
Дуже схожа… Обережно, зараз глянемо!
Вони підїхали, Євген вийшов і обережно присів біля пса.
Котигорошку! Ти? Не лякайся, я від Петра Григоровича. Він мені довірив тебе
Хвилину пес насторожувався, вдихав знайомий запах, а потім раптом хвіст заграв, Котигорошок підбіг і, тицяючись носом у коліна, наче впізнав старого у цих руках.
Уляна і Євген обійняли мало не всю собаку разом. Обоє плакали: від щастя і від полегшення. Котигорошок тихо скавулів, ніби теж хотів сказати своє «дякую».
Потім три щасливі душі, не стримуючи емоцій, сіли в авто й поїхали додому.
*****
Оце так син: «прилаштував» називається насуплено буркнув Євген, уже вдома погладжуючи Котигорошка, котрий спав на дивані.
Полиш, Женю. Справедливість існує Сергій сам згодом зрозуміє, що втратив. А ми А ми, напевно, знайшли і друга, і нову родину.
Напевно, так… тихо зізнався Євген.
Їхній новий друг і справді посміхався уві сні. А Євген узяв коробочку з обручкою, яку так і не подарував Уляні в ресторанній суєті.
Того ж вечора освідчився їй просто вдома, разом із песиком.
Без особливого сценарію, але з серцем, повним любові. Уляна, не вагаючись, відповіла «так».
Ось така от історія
А комусь цієї миті, за синім небом Львова, ставало радісно бо важливе прохання виконали, і Котигорошок уже в надійних руках…
