**Жахлива помилка**
Марічка прокинулася від болю. Їй щось снилося перед цим, щось важливе. Але біль відволік, і вона одразу забула свій сон. Ніколи так не болів живіт, навіть у поперек віддавало.
Лежала, прислухаючись. Здавалося, трохи стихає. Обережно сіла на ліж, але як тільки спробувала підвестися – знову пронизливий спазм. Зойкнула й сповзла на підлогу. На колінах доповзла до комода, де лежав телефон.
Так і дзвонила в «швидку» — навколішки, одною рукою впираючись у лінолеум. «Зараз приїдуть, все буде добре», — намагалася заспокоїти себе Марічка. Але ж двері… Хто їх відчинить? Знову поповзла, цього разу до передпокою. Біль пульсувала, мов розпечений ніж.
Спробувала підвестися, щоб зсунути засув, та біль знову притиснув її до підлоги. На очах виступили сльози. Ось воно — справжнє прокляття самотності. Не те, що води не подадуть, а те, що нікому відчинити двері, коли твоє життя в небезпеці. Зібравши всю волю, вона піднялася й відкрила. А потім — провал.
Крізь туман у свідомості лунали уривчасті фрази. Її щось питали. Вона намагалася відповідати — чи то здавалося?
Опам’яталася в палаті. У вікно било низьке осіннє сонце. Марічка відвернулася від сліпучого світла, але в грудях знову загострився біль. Живіт був напружений, але вже не так жахливо.
Якось раніше, коли черговий раз намагалася розірвати стосунки з Олексієм, думала: «Краще вмерти, ніж так жити». Ні чоловіка, ні дітей. Нікого. Навіщо все це? Але тієї ночі вчепилася за життя. Злякалася раптової смерті в самотності.
— Опам’яталися? Зараз покличу медсестру.
Марічка повернула голову до голосу. На сусідньому ліжку лежала огрядна жінка у фланелевому халаті в жовтенькі квітки.
Незабаром у палату зайшла медсестра.
— Як ви себе почуваєте? — спитала вона.
Молода, рум’яна. Чи то так здавалося через рожевий медичний чепчик?
— Добре, — прошепотіла Марічка. — А що зі мною?
— Зараз прийде лікар, розкаже все, — відповіла дівчина й пішла.
Марічка помітила її товсту косу до пояса. «Невже досі носять коси?» — подумала вона.
— Ти в гінекології. Тебе дві години тому привезли. Міцно ж ти спала, дівчино, — сказала сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» чи «громадянкою» в магазині чи автобусі. Марічка почувала себе старою. Хоча яка вона стара? Їй усього сорок два. Можливо, тому, коли знайомі намагалися її з кимось звести, вона махала рукою: «Мій час минув». Тому й намагалася розійтися з Олексієм — але він завжди повертався.
— Як самопочуття? — У палату зайшов лікар років п’ятдесяти.
— Лікарю, що зі мною? Мене оперували? Я ніби повітряну кулю проковтнула.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та неохоче вийшла.
Марічка подякувала поглядом.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.
— Як?! — Марічка ледь не підскочила, але біль змусив її згорбитися.
— Чого ви так здивувалися? — спитав лікар.
— Мені ж ставили безпліддя…
— Це не виключає позаматкової вагітності. У житті бувають дива. Полежите у нас ще кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму.
Марічка перебирала в думках почуте. Їй завжди казали, що дітей не буде. Чоловік через це й пішов. Хоча, скоріше, це був привід для його зрад. «Невже я можу завагітніти? Та що я кажу — сорок два, вже пізно. Чому не спитала у лікаря одразу?»
Вона сіла на ліжку, опустила ноги. На підлозі стояли її капці, на спинці ліжка висів халат. Мабуть, «швидка» взяла. Болі не було, лише нудьгували м’язи.
Накинула халат, взулася й підвелася. Трохи запаморочилося. «Від наркозу», — здогадалася вона. У кишені відчула важкість. «Ключі й паспорт. Значить, двері замкнули».
Дзеркала не було. Марічка пригладила волосся рукою й вийшла в коридор. Дійшла до дверей з табличкою «Лікарня», але вони були замкнені. Повернула до медпоста, але закрутилася голова. Сіла на диванчик у холі.
«Цікаво, Олексій зрадів би, якби дізнався, що міг стати батьком?» Вони зустрілися п’ять років тому. Він одразу сказав, що одружений. ПізноВона глибоко зітхнула, стиснула його руку й прошептала: “Тепер у нас є шанс почати все спочатку”.
