Я зібрав валізу. Поживу у мами. Я втомився від цього табору, — заявив Вадим, навіть не глянувши на Лізу
— Я вже всіх обдзвонила, — повідомила Тамара Вікторівна таким тоном, наче зробила Каті подарунок на все життя.
— Вантажники будуть за півгодини, — ховаючи очі й нервово перебираючи ключі від машини, випалив мій чоловік Вадим.
– Ну, Рижику, ходімо вже… – буркнув Валерко, поправляючи саморобний повідець зі старої мотузки.
– Оксано, обід готовий? – голос чоловіка донісся зі спальні. Була година дня. Олег тільки прокинувся.
Минуло вже два місяці відтоді, а Андрій Павлович усе ще не міг до кінця повірити, що все обернулося саме так.
Іноді життя підкидає такі історії, що потім думаєш – не може бути, щоб усе було саме так. Але є саме так.
Рієлтор Марина Сергіївна поклала слухавку й кілька секунд дивилася на телефон так, ніби той був винний.
Виктор знаходить його біля дороги в жовтні. Цуценя сидить на узбіччі шосе, мокре і зовсім мале, і дивиться
Клара Степанівна рік підгодовувала безпритульну вівчарку біля під’їзду, попри невдоволення сусідів.