Виктор знаходить його біля дороги в жовтні.
Цуценя сидить на узбіччі шосе, мокре і зовсім мале, і дивиться на машини так, ніби когось чекає. Виктор тоді їде на дачу по картоплю, гальмує на мить, думає — просто подивиться. Але цуценя підводить голову, і тут усе скінчено. Картопля залишається в землі ще на тиждень.
Називає його Марс. Ім’я придумує сусідка Оксана Іванівна, коли бачить у коридорі руду, вухату істоту з лапами не по розміру.
– Рудий, носатий, недолугий, – каже вона. – Марс. Саме те.
Виктор тоді сміється.
Марс росте швидко. Навесні він уже займає всю ліву половину дивана і вважає це законним. Виктор спочатку лається, потім перестає. Спати самому в квартирі гірше, ніж із собакою, що сопе і іноді смикає лапою уві сні.
Вони дружать не одразу, а поступово, як дружать люди, яким нікуди поспішати. Ранкова прогулянка. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Виктор говорить із Марсом уголос. Марс сидить поруч і слухає з поважним виглядом, лише іноді позіхає, показуючи всі зуби.
– Ти правий, – каже Виктор. – Досить.
І вимикає телевізор.
***
Аварія трапляється у квітні, коли вони повертаються з вечірньої прогулянки.
Виктор потім погано пам’ятає, як саме. Слизько, машина вилітає на тротуар через ріг, Марс на повідку, а потім повідець рветься. Виктора відкидає на бордюр. Він ударяється боком, кілька секунд лежить і чує лише власне дихання та чийсь далекий крик.
Коли підводиться, Марса поруч немає.
Повідець лежить на асфальті. Пластикова застібка тріснула навпіл.
Він шукає до півночі. Обходить три квартали, кличе на ім’я, питає перехожих. Перехожі хитають головами. Хтось каже, що бачив руду собаку, яка бігла в бік залізничного переїзду, але це було хвилин сорок тому, і далі не бачили.
Вдома Виктор сідає на кухні і довго дивиться на порожню миску.
Потім встає. Пише оголошення, друкує на принтері двадцять аркушів. Уранці розклеює по всьому кварталу, ще телефонує в три ветеринарні клініки та в притулок на Заводській вулиці.
– Якщо надійде рудий пес, метис, – каже він у трубку. – Зателефонуйте, будь ласка. Ось мій номер.
Минув тиждень.
Потім місяць.
Оголошення вицвітають під травневим дощем, і Виктор переклеює їх. Потім переклеює знову в червні. Ветеринарні клініки мовчать. Із притулку на Заводській телефонують двічі, обидва рази помилково, обидва рази це не та собака.
У липні Оксана Іванівна обережно каже з-за дверей:
– Вітю, може, візьмеш іншого. Там у притулку стільки.
– Ні, – відповідає Виктор.
Більше вона не пропонує.
Квартира без Марса стає іншою.
Не порожньою, ні. Речі стоять на місці, холодильник гуде, сусіди тупають зверху о пів на десяту, як завжди. Але щось змінюється.
Виктор піднімає з підлоги старий м’ячик, який Марс ганяв коридором. Кладе на полицю. Подумав і ховає в ящик. Потім знову дістає і залишає на полиці.
Уранці рука за звичкою тягнеться до повідця біля дверей. Повідець висить. Нікуди не треба йти.
Він починає ходити на прогулянки один. Тим самим маршрутом, у той самий час, тільки без Марса. Сам не може пояснити навіщо. Просто йде.
У серпні телефонує дочка зі Львова.
– Тату, приїжджай. Поживеш у нас, відпочинеш.
– Не можу.
– Чому?
Він мовчить. Каже:
– А раптом повернеться.
Дочка теж мовчить. Потім каже «гаразд» голосом, який буває, коли людина хоче сказати щось інше, але вирішує не казати.
Марс повертається в жовтні.
Виктор чує шкрябання у двері о сьомій вечора. Спочатку думає, що здалося. Шум із сходової клітки, протяг, мало що. Але шкрябання повторюється. Наполегливо, з паузами, ніби хтось знає, що двері відчиняться, треба трохи зачекати.
Він відчиняє.
На килимку сидить Марс.
Постарілий. Шерсть у кількох місцях підстрижена, там, де, мабуть, були рани. Бік лівий трохи запалий. І на шиї нашийник. Чужий, шкіряний, коричневий, із латунною пряжкою та маленьким жетоном, на якому одне слово «Дружок».
Виктор довго стоїть у дверях і дивиться на нього. Марс сидить і дивиться на Виктора. Праве вухо обвисле, руда пляма на лобі формою нерівної зірки. Ті самі очі, бурштинові, з темною облямівкою.
– Ти де був? – каже Виктор.
Марс встає, переступає поріг і проходить у коридор так, як ходять ті, хто знає планування напам’ять. Направо, до миски. Миска там же, де завжди. Порожня, звісно.
Виктор зачиняє двері. Проходить на кухню. Руки трохи тремтять, поки він відчиняє холодильник.
– Гаразд, – каже він. – Гаразд.
Наступного ранку він їде до ветеринарної клініки.
Марса оглядають, роблять необхідні щеплення, перевіряють чіп. Виктор питає про нашийник. Лікарка бере жетон і читає вголос:
– «Дружок». Це що, інше ім’я?
– Хтось дав йому інше ім’я, – каже Виктор.
– Він жив у когось?
– Півроку десь жив. Не знаю де.
Лікарка дивиться на нього, потім на Марса, потім знову на Виктора.
– Буває, – каже вона. – Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Виктор не відповідає. Дивиться, як Марс сидить на металевому столі з незворушним виглядом і терпить огляд.
На жетоні зі зворотного боку знаходять номер телефону.
Виктор телефонує з машини, поки Марс сидить на задньому сидінні й дивиться у вікно.
Трубку беруть після третього гудка.
– Алло?
– Доброго дня, – каже Виктор. – У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дружком.
Довге мовчання.
– Так, – каже голос. Жіночий, немолодий. – Був. Він від нас пішов у вересні. Ми його шукали.
– Він у мене. Це моя собака. Його звуть Марс. Він загубився у квітні.
Знову мовчання. Потім жінка каже:
– Він жив у нас. Ми його годували, лікували. У нього були рани.
– Дякую, – каже Виктор.
– Він хороший пес.
– Так.
Пауза.
– Ви далеко живете? – питає жінка. – Від Березової вулиці?
– Інший район.
– Господи. Він сам прийшов у квітні. Просто ліг біля нашого паркану і не йшов.
Виктор дивиться в лобове скло, на сірий двір з тополями без листя.
Розмова закінчується якось сама собою. Виктор прибирає телефон. Марс сопе на задньому сидінні, лежачи, поклавши голову на складені лапи.
Вдома Виктор знімає з Марса чужий нашийник. Кладе на стіл, довго дивиться на нього. Коричневий, шкіряний, із жетоном «Дружок». Хорошої роботи, недешевий.
Півроку десь був пес. І все одно прийшов назад.
Виктор думає про жінку з Березової вулиці. Як вона щодня годувала його, гладила, прив’язалася, мабуть. А потім у вересні вийшла вранці, а його немає. І шукала. Телефонувала, може, за оголошеннями.
Він бере телефон.
– Це знову я, – каже він, коли вона бере трубку. – Хотів сказати. Якщо ви хочете його провідати, я не проти.
Мовчання.
– Правда? – каже вона.
– Правда.
Вона приїжджає в суботу. Ганна Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті та з авоською, у якій яблучне варення й кульок із собачим кормом, тим самим, до якого Марс звик за півроку.
Марс бачить її з коридору і не кидається, ні. Просто підходить і тицяється носом у долоню. Радісно махає хвостом.
Вони п’ють чай. Ганна Петрівна розповідає, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як він боявся перші дні, а потім звик. Виктор розповідає про аварію, про розірваний повідець, про розклеєні оголошення.
Марс лежить між ними на підлозі і дрімає. Іноді підводить голову, дивиться на одного, дивиться на другого.
– Він вибрав нас обох, – каже Ганна Петрівна.
Виктор дивиться на пса. Потім на жінку поруч.
– Схоже на те.
Чужий нашийник Виктор ховає в ящик столу. Не викидає.
Марс знову займає ліву половину дивана і ганяє м’ячик коридором о першій ночі. Оголошення на стовпах мокнуть під листопадовим дощем і відклеюються самі собою.
Ганна Петрівна приходить по суботах. Приносить варення, іноді просить поради щодо смородини, у неї город на Березовій вулиці, а Виктор у городах розбирається. Вони розмовляють, поки Марс дрімає між ними.
Одного вечора Виктор дістає з ящика шкіряний нашийник із жетоном «Дружок». Дивиться на нього. Жетон блищить під лампою.
У передпокої висять два повідці. Один червоний, старий. Один синій, новий, який Ганна Петрівна принесла в чергову суботу й повісила мовчки, не питаючи дозволу.
