12 червня, середа
Сьогоднішній день почався звичайно, але приніс неочікувану зустріч. Я сів у електричку до села під Києвом, у вагоні було просторо й тихо, як завжди в середині тижня. До мене підсіла літня жінка видно одразу: дачниця, як і більшість сьогоднішніх пасажирів. Вона нагадала мені Катрусю… Боже, як мені бракує її. Колись ми з нею разом їздили на наш клаптик землі неподалік Житомира, саджали картоплю та читали газети на веранді. Але після її недуги я не міг наважитися знову поїхати сам брав надто велика самотність і порожнеча.
Коли електричка зупинилась, та жіночка повернулася до мене й сказала тихим і трохи таємничим голосом: «Сьогодні буде гарний, сонячний день. Ми встигнемо зробити багато.» Ці слова блискавкою пройшли крізь мене саме так казала Катрусенька щоранку, збираючись разом у поле. Я мало не розгубився, але кивнув у відповідь, і ми заговорили про цьогорічний невдалий врожай, про сувору зиму і про надію, що наступний рік буде щасливішим.
Ми вийшли разом на платформі села Михайлівка. Я зауважив, що ніколи раніше цю жінку тут не зустрічав, хоча селяни всі одне одного знають. Ми ще трохи йшли разом селом, доки її доріжка не звернула до іншого обійстя. Я попрямував до своєї ділянки й аж похолов: земля заросла бурянами за час, відколи я не міг наважитися приїхати. Але наша розмова надихнула мене, дала якусь дивну надію.
Зібравшись із силами, я взявся за сапу: виривав буряни, перекопував землю. Працювалось дивно легко, ніби плечі вже не здавлює той старий тягар. Я присів на лаву, відкрив свій бутерброд, налив собі чаю з термоса, подививсь на мальви біля хвіртки Катрусині улюбленці і яблука під молоденькою яблунею, яку ми колись разом посадили. Все це нагадало мені про приємні часи.
Я відчув полегшення, якого давно не знав, і твердо вирішив тепер приїздити частіше. Доки шукав у лісі підберезники, у серці стало радісніше й простіше. Я зрозумів, що робота на землі таки повертає мені радість і сенс.
На зворотньому шляху я знову зустрів бабусю тут її звали Ганна Степанівна. Ми сіли поруч, ділилися яблуками й розмовами про городи. Вона по-доброму сказала: «Онучку, життя попереду ще багато, а в землі завжди своя радість. Не забувай цього.» З цими словами вона вийшла раніше за мене, а я лишився сидіти у вагоні, дивлячись, як сонце сідає за сільські хатки, і відчув спокій замість смутку вперше за довгий час.
