Оксана Іванівна поверталася з аптеки й думала тільки про одне – дістатися додому без пригод.
Палиця. Крок. Палиця. Крок. Нога тягне, пакет із ліками ріже долоню. Жовтень цього року видався злий – сирий, пронизливий, без жодного натяку на милість.
Ще квартал. Ще трохи.
Вона майже пройшла повз дитячий майданчик, коли почула тихе скавуління з кущів біля паркану.
Оксана Іванівна зупинилася. Постояла секунду. Подумала: сил нема, іди додому. Подумала – і все одно звернула.
Розсунула гілки.
У кущах лежала вівчарка. Велика, доросла – і зовсім безпорадна. Передня лапа в крові, засохлій і свіжій водночас. Шерсть збилася, ребра вгадувалися під нею надто виразно. Але найгірше були очі – живі, але майже здалі. Такі очі Оксана Іванівна бачила. Зна́ла, що вони означають.
Собака глянула на неї й не загарчала.
Просто дивилася.
– Ну й що з тобою робити, – сказала Оксана Іванівна. Не питання – радше зітхання.
Вона дістала телефон. Набрала таксі – вперше за кілька місяців, берегла гроші. Назвала адресу ветеринарної клініки на Липській.
Водій, побачивши собаку, скривився.
– Взагалі-то ми тварин не возимо. Хіба що в багажник. Вона у вас не забруднить?
– Не забруднить, допоможіть завантажити, – сказала Оксана Іванівна таким голосом, яким колись говорила недбайливим санітарам.
На диво, водій не сперечався – майже сам підняв собаку в багажник.
У клініці сказали: перелом, рвана рана, виснаження. Операція потрібна терміново.
Назвали суму.
Оксана Іванівна помовчала секунду. Потім відкрила гаманець.
Це була майже вся пенсія.
«Майже вся – але ж не вся», – сказала вона собі. І поклала гривні на стійку.
Додому Оксана Іванівна повернулася пізно ввечері – із собакою, із пакетом ліків та інструкцією на двох аркушах дрібним шрифтом.
Собака, зайшовши в квартиру, одразу вляглася в коридорі. Оксана Іванівна присіла поруч.
Вівчарка лежала, витягнувши перев’язану лапу. На Оксану Іванівну – нуль уваги.
– Ну й добре, – сказала та. – Не хочеш – не дивись. Головне – жива.
Уночі вона майже не спала. Прислухалася. Вставала двічі, підходила, світила телефоном.
Уранці подзвонила Марина.
– Мамо, ти як?
– Нормально. Я тут собаку підібрала.
Тиша. Довга.
– Яку собаку.
– Вівчарку. Поранена була, у кущах лежала. Я її в клініку відвезла.
– Мамо. – Голос у Марини став такий – особливий, коли вона щосили стримується. – Мамо, ти серйозно?! Ти сама ледве ходиш! На які гроші?!
– На свої.
– На пенсію?!
– Марино, не кричи, будь ласка.
– Я не кричу, я – розмовляю. Мамо, ми ж говорили. Я кімнату готую, ти маєш скоро до нас переїжджати, а ти замість того…
– Марино. – Оксана Іванівна сказала це спокійно. – Я передзвоню пізніше.
І натиснула відбій.
Потім. Потім ця розмова. Зараз важливіше інше.
Перші дні були тяжкими. Собака не їла. Оксана Іванівна купувала різне: паштет, варену курку, рис із бульйоном. Ставила миску, відходила, чекала. Поверталася – не чіпано.
Вона сідала поруч на підлогу – поволі, крекчучи, з труднощами – і простягала їжу з долоні. Просто тримала й чекала.
На третій день собака потяглася й узяла шматочок курки.
Маленький. Майже непомітний.
Оксана Іванівна не всміхнулася, просто сиділа й не рухалася. Аби не сполохати.
Ось так. Ось так, добре.
Вона назвала її Гердою. Не одразу вирішила, спочатку думала: навіщо ім’я, раптом не залишиться. Потім зрозуміла: залишиться.
Герда боялася всього. Різких звуків, незнайомих рухів. Коли Оксана Іванівна вперше спробувала погладити її по голові, та вся стислася, наче чекала удару.
Хто ж тебе так.
Вона не гладила – просто клала руку поруч. На ковдру, біля лапи. Лежала рука – і все. Жодного тиску. Нехай звикає.
Так минали дні.
Уранці та ввечері вони виходили надвір.
Герда спускалася сходами обережно, на трьох лапах – четверту ще берегла. Оксана Іванівна – теж обережно, тримаючись за поручні. Дві кульгавки, думала вона. Отака парочка.
Вони доходили до лавки біля тополі й зупинялися. Оксана Іванівна сідала. Герда стояла поруч і дивилася на всі боки – насторожено, напружено, наче чекала небезпеки звідусіль.
Так вони гуляли щодня вранці й увечері. Спочатку – до лавки й назад. Потім до рогу будинку. Потім навколо двору. Оксана Іванівна поверталася додому й відчувала, що ноги гудуть, але якось інакше, ніж раніше. Не від слабкості. Від утоми. Різниця є.
У листопаді Марина приїхала без дзвінка.
Подзвонила в двері, зайшла й зупинилася в передпокої. Побачила Герду, що лежала на підстилці, миски біля стіни, повідець на гачку. Потім матір. Та саме пила чай на кухні, порожевіла після прогулянки.
– Мамо, ти… нормально виглядаєш, – сказала Марина. Розгублено, ніби чекала іншого.
– Я гуляю двічі на день, – відповіла Оксана Іванівна. – Сідай, чаю наллю.
Марина сіла. Дивилася на Герду – та лежала спокійно, лише голову підняла.
– Вона не кусається?
– Ні.
– А якщо чужий увійде?
– Вона не агресивна, просто обережна.
Марина помовчала. Потім знову своє:
– Мамо. Кімната готова. Я все зробила. Ти ж розумієш, мені спокійніше, коли ти поруч. А сама ти тут, мало що.
Оксана Іванівна поставила чашку.
– Собаку візьмете?
– Мамо.
– Марино. Просто відповідь.
Пауза. Довга.
– У нас не така велика квартира. І Костя проти тварин. Ти ж знаєш.
– Знаю, – сказала Оксана Іванівна.
І більше того вечора до цієї теми не поверталися.
Герда, ніби щось відчувши, встала зі своєї підстилки, пройшла на кухню й лягла біля ніг господині. Просто на холодній підлозі – лягла й витяглася.
Оксана Іванівна опустила руку й почухала її за вухом.
Усе чуєш, так.
Розмова сталася в грудні. Марина приїхала в суботу із сумками, з їжею, із виглядом людини, яка прийняла рішення й тепер має намір його озвучити.
Розклала продукти в холодильник. Помила посуд. Потім сіла за стіл і склала руки – так, як складають, коли хочуть говорити серйозно.
– Мамо. Давай без образ.
Оксана Іванівна сиділа поруч. Герда лежала в кімнаті – чути було, як вона зітхає.
– Давай, – сказала Оксана Іванівна.
– Я домовилася. Кімната готова, я повісила штори, купила тобі новий матрац. Там добре, мамо. Ти будеш поруч, я буду спокійна. Ти не будеш сама.
– Я не сама.
– Мамо. – Марина ледь прикрила очі. – Собака – це не компанія. Це відповідальність, яка тобі зараз не потрібна. Ти тратиш на неї пенсію, ти виходиш у мороз двічі на день, ти…
– Я виглядаю краще, ніж рік тому.
– Ти втомлюєшся.
– Усі втомлюються.
– Мамо, я знайшла хороший притулок. Там нормальні люди, вони займаються собаками, у них велика територія. Герді там буде добре. Краще, ніж в однокімнатній.
Герда в кімнаті знову зітхнула. Підвелася, чути було по звуку кігтів на підлозі, і прийшла на кухню. Зупинилася в дверях, глянула на обох. Потім пройшла до Оксани Іванівни й сіла поруч.
Марина подивилася на собаку. Потім на матір.
– Мамо.
– Я чую тебе, – сказала Оксана Іванівна тихо. – Я все чую.
Вона опустила руку й поклала на голову Герди. Та не поворухнулася.
– Ти пам’ятаєш, як я працювала? – спитала Оксана Іванівна раптом. – Ти маленька була, але, може, пам’ятаєш. Я йшла о шостій ранку. Поверталася – ти вже спиш. Батько твій казав: тебе вдома не існує, ти існуєш тільки в лікарні.
Марина мовчала.
– Я не ображалася. Я розуміла: там люди. Їм гірше, ніж мені. Я потрібна. – Вона говорила рівно, без надриву. – А потім тато помер. І я вийшла на пенсію. І раптом виявилася нікому не потрібною. Ти доросла, у тебе своє життя. Це правильно. Але я… Марино, я просто не знала, що з собою робити.
Оксана Іванівна дивилася у вікно. За склом був грудень – сірий, ранні сутінки, ліхтарі вже горіли.
– Коли я знайшла Герду – я думала: ну от, ще одна проблема. У мене сил нема, грошей нема, здоров’я не те. Навіщо мені це. А потім вона взяла в мене шматочок курки з руки – на третій день. Такий маленький шматочок. І я зрозуміла, що не сплю ці три ночі не тому, що втомилася – а тому що це важливо. Тому що якщо я не догляну – більше нікому.
Герда присунулася ближче. Оксана Іванівна почухала її за вухом.
– Я почала виходити надвір. Спочатку до лавки й задихалася. Тепер – три кола навколо будинку й не помічаю. Таблетки від тиску – я два тижні тому зменшила дозу, лікар сказав: можна. Я познайомилася з Валентиною з другого під’їзду, ми з нею тепер іноді разом гуляємо. Я купила собі нормальні чоботи на зиму – вперше за три роки, бо раніше думала: навіщо мені чоботи, я ж нікуди не ходжу.
Вона повернулася до дочки.
– А тепер я ходжу, Марино.
Марина сиділа й дивилася на матір. Вона хотіла щось сказати – Оксана Іванівна бачила – але не говорила.
– Я розумію, що ти боїшся, – сказала Оксана Іванівна. – Що я впаду. Що швидку нема кому викликати. Що взимку слизько, що я сама, що мало що. Я розумію цей страх, я сама так боялася за батька останні роки.
– Ну й що в цьому поганого, – тихо сказала Марина.
– Нічого поганого. Тільки я ще не готова бути безпорадною. – Оксана Іванівна ледь усміхнулася. – Рано.
Марина опустила очі.
Мовчали довго.
– Ти її не віддаси? – сказала Марина.
– Ні.
– І не переїдеш?
– Ні.
Марина кивнула. Поволі, наче щось у ній укладалося на місце – зі скрипом, але укладалося.
– Тоді я хочу, щоб у тебе була тривожна кнопка. Такий браслет – натискаєш, мені одразу дзвінок.
– Добре.
– І раз на тиждень я приїжджаю. Не перевіряти, просто приїжджаю в гості.
– Я буду рада.
– І цю, – Марина кивнула на Герду, – я спробую прийняти. Не обіцяю, що полюблю. Але спробую.
Оксана Іванівна подивилася на дочку.
– Іди сюди, – сказала вона.
Марина встала. Підійшла. Оксана Іванівна обняла її міцно. Марина завмерла на секунду, а потім обняла у відповідь.
Герда делікатно відійшла до своєї підстилки.
За вікном зовсім стемніло. Ліхтарі горіли рівно, сніг припорошив підвіконня.
Зима пройшла непомітно.
Оксана Іванівна й сама не зрозуміла коли – просто в якийсь момент виявила, що грудень скінчився, потім січень, потім лютий, а вона все ходить і ходить – уранці й увечері, в мороз і в відлигу, у сніг і в сльоту.
Герда йшла поруч. Уже без кульгавості – лапа загоїлася повністю, ветеринар сказав: не відрізнити.
У дворі їх уже знали. Валентина з другого під’їзду завжди виходила в один час – вони гуляли разом, розмовляли. Про дітей, про здоров’я, про політику іноді – обережно. Дід Семенич із третього поверху щоразу зупинявся й пригощав Герду сушками, та брала акуратно, з гідністю. Діти з майданчика спочатку боялися – вівчарка все-таки – а потім звикли, почали підбігати.
Оксана Іванівна палицю залишила вдома в лютому.
Просто одного разу вийшла без неї й не згадала. Повернулася, побачила палицю біля дверей і подумала: треба ж.
У березні вона подзвонила в садівниче товариство – дізнатися, чи відкритий уже в’їзд на дачу. Виявилося, відкритий. Вона записалася на автобус.
Герда їхала з нею на задній площадці й дивилася у вікно.
На дачі було все те саме – старий будинок, торішнє листя, голі яблуні. Оксана Іванівна пройшлася ділянкою, поторкала землю – ще холодна, але вже не мерзла. Намітила, де посадить флокси, де петунію, де кріп із петрушкою – просто так, для запаху.
Герда носилася ділянкою як молода.
У квітні приїхала Марина. Із Костей. Костя зайшов, побачив Герду, напружився. Герда підійшла, обнюхала його руку й відійшла – мовляв, перевірила, не небезпечний.
Костя видихнув.
– Ну, – сказав він обережно, – спокійна хоча б.
– Розумна, – поправила Оксана Іванівна.
За чаєм Марина дивилася на матір – пильно, вивчаючи. Потім сказала неголосно, поки Костя вийшов на балкон:
– Мамо, ти змінилася.
– У кращий бік?
– Так.
Оксана Іванівна подумала.
– Я просто знову тепер живу, – сказала вона. – Це відчувається, мабуть.
Герда поклала голову їй на коліна.
