Перш ніж піти і не повернутись…
Максим вийшов із дверей вокзалу на перон, ледве тримаючись на ногах під вагою великої спортивної сумки з написом «Puma» на плечі. Краплі поту сяяли на скронях, немов доріжки. Він окинув о перон. Вздовж стіни вокзалу тягнувся ряд лав, зайнятих пасажирами, що чекали свого потрапляння. На одній із лав сидів дід у сірому плащі й капелюсі. До нього Максим і прямував.
Підійшовши, він скинув сумку на лаву, вийняв із кишені куртки зім’яту хустинку й обтер обличчя. Лише потім сів, важко зітхнувши. Повз перон із гуркотом і свистом прокрався швидкий поїзд. Хвиля теплого повітря, що пахло шпалами й пилом, торкнулася обличчя Максима, зворушила його коротке волосся.
Він провів поглядом поїзд, що зникав у дале, відкинувся на спинку лави, поклавши руку на сумку. Люди на пероні раніше мовчали, а тепер знову заговорили.
— Швидкий поїзд номер… прибуває… Нумерація вагонів із голови… — невиразно прокричав жіночий голос із динаміка.
— Не розібрав, який поїзд? — спитав дід, повернувшись до Максима.
Той похитав головою й знизав плечима. Дід кивнув і подивився на наручний годинник.
— Вже третій раз оголошують, а його все нема, — пожалівся він. — Як ви думаєте, чому на вокзалах завжди нечутно оголошують?
Максим мовчав, ізолюючись від спроби затягнути його в бегню.
— Ви кудись їдете? Речей, як я бачу, багато. Сумка важка, — не здавався дід.
— Ну й Шерлок Холмс, — усміхнувся Максим. — А у вас нема нічого, тому я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте.
— Вірно. Зустрічаю, — радісно відповів дід. — Сина зустрічаю, — додав він із гордістю.
— А я від сина тікаю, — видихнув Максим.
Це вирвалося мимоволі.
— Так. Життя, — зітхнув і дід. — Тікаєте, значить. Та від себе не втечете. Свої проблеми з собою везе.
Максим кинув на діда незадоволений погляд, відвернувся.
— Я ось так само втік сорок років тому. Синові тоді було одинадцять. Не бачив його всі ці роки. Хвилююся.
Спокійний голос діда не відповідав його словам.
— А по виду не скажеш, — буркнув Максим, сподіваючись, що дід не почує.
— Хвилююся, — повторив дід. — Просто в моєму віці доводиться економити емоції. Від будь-якої — чи то горе, чи радість — можна померти.
— За кордозом він жив, чи що? — Максим раптом зрадів можливості відволіктися від своїх проблем.
Він і сам не помітив, як через дрібну заувагу дружини про його пізнє повернення із роботи розгорілася сварка. Слово за слово, і ось вони вже кричали, вигадуючи образи. Нарешті Оля звинуватила його у зраді, хоч підстав для цього не було. Правильно кажуть — слово не горобець, вилетить — не спіймаєш.
Йому треба було промовчати або жартом перевести тему, але він схопив сумку, накидав туди перші-ліпші речі, грюкнув дверима й подався на вокзал. І лише зараз, почувши про сина діда, згадав про Андрійка.
Голос діда вивів його із задуми.
— Дружина в мене була господарна. Не красуня, але все при ній. НікМаксим подивився у вікно, де вже сіріли вечірні вулиці Києва, і відчув, як щось важке, немов та сама спортивна сумка, відпускає його плечі.
