Переможені свободою: історія одного флакончика
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба спалахнула лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили тяжкі розлучення — кожен своє друге. Не спивалися, ні, навпаки: спортзал, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов із шлюбу мов би його не судом, а КамАЗом переїхали. Колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожен виделковий набір. У мене було м’якше, але теж без овацій. Звільнились ми майже одночасно, наче з плечей звалили мішки з цементом.
Добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом опустив кермо, розкинув руки й закричав на весь квартал:
— Сво-бо-да-а-а-а!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми реготали, як дві втікачки з психлікарні. Але це було щастя. Щире, гучне, безтурботне.
Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нарікань, без побутової рутини. Схуднули, помолодшали, прокидалися зі сходом сонця. Шлюб, як виявилося, не лише старіть душу — він додає кілограмів. А свобода лікує.
Якось ввечері я завітав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похвалитися. Ми копалися в передпокої, ланцюг був у мастилі, і я піш умyтися до ванної. І там — вона. Крихітна рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-е-ег! — гукнув я підозріло. — Що це у тебе за чаклунство?!
— А! Це Тетянине, — відповів він, ніби так і треба.
— Якої ще Тетяни?!
— Ну, я тобі не розповідав? Знайомий тут із дівчиною… Тетяна, юристка, багато працює. Іноді залишається на ніч. Ну, от і залишила баночку. Щоб не мотатися туди-сюди.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, а далі — істота, яка розриває тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо я знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати й ламати — вони поволі проникають у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім капці. Потім вона сама.
За тиждень він запросив мене у гості — познайомитися. Таня — гарна, спокійна, у витончених сережках і дорогому кашеміровому светрі. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній вже дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Вірус поширюється».
А потім настав вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягнути його з цієї пастки.
Він відчинив у халаті. Халаті! У чоловіка, який ще місяць тому ходив у шортах і кросівках на босу ногу!
— Льоху, ну ти б хоча би подзвонив…
Зі спальні почулося:
— Олегу, хто там?
— Це… Льоха. Насос просив…
Я піш умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління і зубна паста стиснулися в кутку. А навколо — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була повною.
Потім я приїжджав допомагати з меблями. Збирання, шурупи, полиці, шафа. Таня командувала:
— Це — на балкон. Це — на смітник. І ось це — теж забирайте.
Олег намагався сперечатися. Даремно. І в якийсь момент вона повернулася до мене й запитала:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він просто місце займає.
Ось так. Свобода здається не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Минув рік. З Олегом ми лише іноді переписувалися. Велосипед покрився пилом. Він відповідав все рідше. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І за місяць — несміливе запитання:
— А можна я залишу в тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер усе. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Прощавай, свободе…
