**Перший сніп – не врожай.**
Соломія була гарною дівчиною двадцяти семи років. У її житті все було, як у пісні: «Ми обираємо, нас обирають…» Багато хлопців до неї линули, але більшість хотіли всього й одразу, без зайвих сантиментів. Навіщо тягнути? Час такий – можливості минають, і якщо їх не скористатися, хтось інший обов’язково встигне.
Росла Соломія у царстві жінок – її виховували бабуся та мама, інтелігентні і принципові жінки. Ім’я їй дали на честь прапрабабусі, яка вчилася в інституті шляхетних панянок, ще в тій, давній імперії.
Дідусь помер рано, а батько пішов із сім’ї, коли Соломії було дванадцять. З дитинства вона любила читати книги, де романтичні герої захищали честь коханих, ризикували заради них усім. І вона мріяла про таку любов – чисту, самовіддану, з побаченнями під місяцем і поцілунками в темряві. Вона була сучасною дівчиною, розуміла життя, але душі жадала саме такої казки.
А сучасні хлопці, на її превеликий жаль, виросли без тієї шляхетності. Квапливі, жадібні до задоволень. Квітку (одну-єдину троянду) дарували на першому побаченні, а від поцілунків одразу ж переходили до чогось більш інтимного. Жодних прогулянок у місячному світлі. Квіти далі дарували лише на знакові дати – якщо, звісно, стосунки затягувались, і справа йшла до весілля.
Жодної романтики. Іншим дівчатам таке сподобалося! Їм теж хотілося всього й одразу. Навіщо витрачати час на розмови, якщо можна відразу отримати задоволення?
Але Соломія не могла прийняти таких стосунків. Вона закохувалась до тремтіння в серці, до метушні метеликів у животі – і страждала, коли бачила, як той, кого вона так любила, тягне до ліжка її подругу. Чоловіки поспішали нагулятися, поки є час, поки нема дружини та дітей.
Усі подруги давно встигли вийти заміж, народити, розлучитися, знову одружитися і знову народити. І втомлено запитували Соломію: «Коли ж ти вже знайдеш свого принца?» Та той єдиний, доля якого була прописана в книгах, кудись загубився. А раптом вона його й не зустріне?
Мрії – це добре, але час іде. Навколо неї залишалося дедалі менше вільних хлопців, та й ті – переважно розведені. А чекати вже набридло. І серце жадало любові. Ось тут вона й зустріла романтика на ім’я Дмитро – симпатичного, з машиною та квартирою. Чим не наречений? І кинулася в кохання, наче в прірву.
Але час минав, а Дмитро й не думав робити пропозицію. Потім виявилось, що він одружений. Ні, він не брехав навмисно – просто загубив голову від кохання. Але ж і Соломія не питала. До речі, з дружиною він уже не жив, просто розлучитися було ніколи. Тепер же він зустрів Соломію – і обов’язково розлучиться. Вже завтра візьметься за це серйозно.
Соломія зраділа, навіть не спитавши, чи є в нього діти. А дитина, звісно, була.
Вона терпляче чекала, поки коханий оформить розлучення, щоб отримати його цілком і повністю. Та коли це сталося, з’ясувалося: машину він віддав колишній, щоб та погодилася. Квартиру теж залишив їй: однушку не поділиш, а вимагати половину – не по-чоловічому. І ось він опинився з нулем, з іпотекою та аліментами.
Хіба про таке мріяла Соломія? Могла б подумати – і кинути Дмитра. Але не так її виховували. Бабуся й мама нічого не знали, а вона їх і не турбувала – адже ж самі ж навчили: якщо любиш, не кидай у біді. І вона, як дружина декабриста, вирішила бути рІ лиш коли Дмитро вкотре зник на цілий тиждень, не повернувши жодного дзвінка, Соломія нарешті зрозуміла, що іноді любов – це вміти відпустити.
