Перший шлюб у 55: мій запізнілий чоловік
Мій «пізній» чоловік Вперше я вийшла заміж у 55. Минуло вже пять років з нашої весілля Мені зараз 60, а йому 65. Нічого дивного, що побралися так пізно тепер буває й не таке! Але вражає інше: це був перший шлюб і для мене, і для нього. І, уявіть, я й не збиралася заміж!
Коли мені ще не було й двадцяти, мене сильно принизив хлопець, якого я кохала. Звали його Богдан. Він кинув мене на пятому місяці вагітності. Спочатку я, Боже прости, хотіла звести рахунки з життям, але потім взяла себе в руки й дала слово: ніколи не виходити заміж. Не хотіла, щоб якийсь негідник знову втік при першій нагоді. І слова свого дотримала! Дочка виросла, одружилася, зявилися онуки, а я, як упертий віслюк, жила сама. І не те щоб мені не пропонували ой, скільки було кандидатів! Але впертість у мене, як у танка: що задумала те й зроблю.
Самотнє життя зробило мене жорсткою, менш жіночною Та доля така ж непередбачувана, як і наша погода!
Ось як я все ж опинилася біля вівтаря. Після виходу на пенсію, як і всі пенсіонери, я захопилася городиком. Від батьків лишився маленький дачний будиночок з невеличкою ділянкою. Їздила туди електричкою дорога займала трохи більше години, тому брала з собою журнал з кросвордами, щоб час минав швидше.
Одного разу на зупинці зайшла пара (мабуть, подружжя) і невисокий, вже похилого віку чоловічек. Спочатку всі мовчали. Потім я почула тихе зітхання сусідки:
Богдане, може, заїдемо до дітей? Допоможемо Ти ж батько
Але далі гуркіт коліс перекрив грізний голос її чоловіка:
Ти що, дурна, хочеш, щоб я перед цими дебілами на коліна став?!
Далі пішла така гидота про дружину й дітей, що я мимоволі глянула на сусідів. Мої очі зупинилися на злісно нахмуреному обличчі того, хто це вигукував, і я завмерла. Це був Богдан! Той самий Богдан, що кинув мене вагітною стільки років тому! Він майже не змінився тільки риси обличчя згрубіли від часу й злості. Все такий же велетень, як у молодості. Він мене, звісно, не впізнав, але, помітивши мій погляд, проричав:
Чого витріщилась?! Відвернись, бо як дам!
Я остовпіла. Руки й ноги не слухалися чи від шоку, чи від страху.
І тоді сталося неймовірне. Той невисокий дідусь, що сидів навпроти мене, рішуче встав між мною й Богданом і твердим, спокійним голосом сказав:
Якщо не припиниш ображати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, який так розмовляє з жінками, для мене ніхто. Я тебе зламаю, як сірникову коробку!
У мене серце в пяти впало! Яка «сірникова коробка»?! Та ж Богдан його одним пальцем зруйнує! Я вже готувалася захищати свого рятівника, коли раптом Богдан зігнувся, втягнув голову в плечі й невиразно буркнув щось
І тоді я зрозіла: цей «герой-ревун» сильний лише проти жінок. А перед справжнім мужнім чоловіком одразу здувається. І заради цього (слів не вистачає!) я марнувала стільки років?! Очі заплили сльозами. Все відбулося так швидко, ніби в кіно, коли тридцять років пролітають за секунду.
Богдан із дружиною вийшли через дві зупинки, а я розплакалася. На душі було порожньо й боляче.
Навіть сльози не псую вашого чарівного обличчя, посміхнувся мій рятівник. Тепер він не здавався мені «маленьким дідусем». Переді мною сидів мужній і глибокий чоловік. Його звали Іван Петрович, ветеран-афганець Так я познайомилася зі своїм майбутнім «запізнілим» чоловіком. І тоді зрозуміла: упер
