Калитка у Петровича не зачинялася ще з минулого літа. Засув відірвався, коли він штовхнув її плечем, бо руки були зайняті відрами. Відтоді хвіртка бовталася на одній петлі, і вітер гримав нею вночі, ніби хтось приходив і відходив, не наважуючись увійти.
Петрович звик. Він взагалі швидко звикав до всього. До того, що дружина померла три роки тому. До того, що син телефонує раз на місяць, по неділях, і розмова вкладається в чотири хвилини. До того, що город заростає лободою, бо спина не дає нахилитися, а наймати допомогу — це визнати, що не справляєшся.
Кішка з’явилася у вересні. Сива, з білою плямою на грудях і рваним вухом. Сіла біля ґанку й почала дивитися на двері. Не нявчала. Не терлася об ноги. Просто сиділа, ніби прийшла в справі й чекала прийому.
Петрович вийшов, подивився на неї й сказав:
— Мені самому їсти нічого.
Кішка не пішла.
Він вернувся в дім, дістав із холодильника шматок вареної тріски, поклав на газету й виніс на ґанок. Кішка з’їла рибу, облизалася й знову сіла на те саме місце.
— Ну й сиди, — мовив Петрович.
До жовтня вона жила в хаті. Не тому, що Петрович запросив, а тому, що одного ранку він відчинив двері й побачив, що кішка спить на килимку в передпокої. Як проникла — незрозуміло. Двері були замкнені. Потім він помітив, що кватирка на кухні не защіпається до кінця, і збагнув.
Він не став лагодити кватирку.
Сусідський хлопчик Темко ходив повз дім Петровича щодня. Йому було дев’ять років, він учився в третьому класі й вертався зі школи через завулок, бо так коротше. Хвіртка з відірваним засувом стояла просто на його маршруті. Темко завжди дивився у двір — не з цікавості, а тому що в Петровича за сараєм росла стара яблуня, і восени під нею лежали яблука, жовті, дрібні, кислі, але Темко все одно підбирав і їв.
Тепер яблук не було. Але звичка дивитися лишилася.
Того четверга Темко йшов зі школи й побачив, як Петрович стоїть на ґанку з полотняним мішком у руках. Мішок ворушився.
Темко зупинився біля хвіртки. Мішок у руках Петровича смикався, і всередині щось шкрябало, глухо, мов нігтями по дошці.
Петрович не бачив хлопчика. Він спустився з ґанку, пройшов через двір до машини — старої «Ниви», що стояла біля паркану, вкрита кіркою багнюки. Відчинив задні дверцята, поклав мішок на сидіння й повернувся в дім.
Темко стояв і не рухався. Серце калатало, ніби він біг, хоча стояв на місці. Він бачив біля хати Петровича кішку. Сиву, з білою плямою. Вона іноді сиділа на підвіконні й дивилася на вулицю. Темко одного разу махнув їй рукою, і кішка нахилила голову, ніби не зрозуміла.
Мішок. Кішка в мішку. Темко знав, що це таке. Бабуся розповідала, що колись у селі кошенят топили в річці. Не зі злості, а тому що годувати нікому. Бабуся говорила це спокійно, як про погоду, і Темко тоді не міг заснути до півночі, бо уявляв мішок, який опускається в чорну воду.
Петрович вийшов знову. Тепер у руках у нього була картонна коробка. Він поставив її на заднє сидіння поруч із мішком, сів за кермо й завів мотор. «Нива» кашлянула, фиркнула й виповзла з двору через відчинені ворота.
Темко притиснувся до паркану, щоб машина не зачепила. Петрович проїхав повз і не повернув голови.
Хлопчик побіг додому.
Мати, Ольга, стояла на кухні й різала цибулю. Очі червоні, але не від сліз, а від цибулі. Темко влетів у передпокій, не роззувшись, і з порога випалив:
— Мамо, Петрович кішку в мішок запхав і повіз!
Ольга відклала ножа.
— Яку кішку?
— Сиву, з білою плямою! Вона в нього жила! Він її в мішок і в машину!
— Темко, роззуйся. Ти всю підлогу…
— Мамо! Він її топити повіз! Або в ліс викинути!
Ольга витерла руки об рушник. Подивилася на сина. Він стояв у розстебнутій куртці, з портфелем на одному плечі, і нижня губа йому тремтіла. Не плакав, але був на межі.
— Темко, сядь. Ми не знаємо, куди він її повіз. Може, до ветеринара.
— До ветеринара не в мішку возять! У переносці!
І тут Ольга не знайшла що відповісти. Бо син мав рацію. До ветеринара в мішку не возять.
— Гаразд, — сказала вона. — Я поговорю з Петровичем, коли він вернеться.
— А як буде пізно?
— Темко.
— А як буде пізно, мамо?
Ольга зняла фартух.
— Збирайся. Поїдемо.
Вона не знала, навіщо це робить. Петрович був сусідом двадцять років. Тихий, небагатослівний чоловік, який раніше працював механіком на заводі, а тепер сидів на пенсії й лагодив сусідам дрібниці за символічні гроші. Не пив. Не скандалив. Після смерті дружини став іще тихішим, ніби звук зменшили на кілька поділок. Ольга носила йому банки з варенням на Новий рік, і він щоразу казав одне й те саме: «Ну навіщо, Олю, не треба було». Брав. І наступного разу знову казав «не треба було».
Не схожий на людину, яка топить котів.
Але мішок ворушився. Темко це бачив.
Ольга вивела машину з гаража. Темко сів поруч, пристебнувся й дивився у вікно, ніби кішка могла опинитися десь на дорозі. Їхати було нікуди — вони не знали, куди повернув Петрович. У бік річки? У бік лісу? До траси?
— До річки, — сказав Темко з упевненістю.
— Чому до річки?
— Бо бабуся казала, що завжди до річки.
Ольга звернула до річки. Не тому, що вірила в бабусині історії. А тому що в неї не було іншого плану, а Темко дивився на неї так, як дивляться діти, коли чекають, що дорослий усе виправить.
Дорога до річки йшла через поле, потім через березовий гай, потім різко вниз, до мосту. Міст старий, дерев’яний, по ньому їздили тільки влітку. Зараз частіше об’їжджали через Карпівку, це гак у вісім кілометрів, але зате асфальт.
«Ниви» біля мосту не було.
— Його тут нема, — сказала Ольга.
Темко не відповів. Він дивився на річку. Вона не замерзла, бо лютий видався теплий, і вода текла каламутна, сіро-коричнева, з темними плямами біля берегів.
— Поїхали назад, — мовила Ольга м’яко.
— Через Карпівку, — попросив Темко.
Вони поїхали через Карпівку.
«Ниву» вони побачили на зворотному шляху. Вона стояла біля узбіччя на виїзді з Карпівки, перед довгою одноповерховою будівлею з вивіскою «Ветеринарна станція». Вивіска була стара, літери вицвіли, і «станція» читалася як «с анція». Біля дверей висіло оголошення на аркуші А4, але здалеку було не розібрати.
Ольга зупинилася.
— Темко, зачекай у машині.
— Ні.
— Я піду з тобою.
Вона не стала сперечатися.
Всередині пахло хлоркою й чимось солодким, як пахне в аптеках. За стійкою сиділа жінка в синьому халаті й писала щось у журнал. У коридорі на стільцях — нікого. Із-за зачинених дверей з табличкою «Приймальня» долинав голос. Ольга впізнала його відразу.
Петрович.
Вона підійшла до дверей і зупинилася. Темко стояв поруч, вчепившись у її руку.
Двері були прочинені.
Петрович сидів на табуреті перед металевим столом. На столі, на чистій клейонці, лежала кішка. Сива, з білою плямою на грудях. Жива. Ветеринар, молодий чоловік в окулярах, обмацував їй живіт. Кішка лежала спокійно, тільки хвіст смикався.
— Коли помітили? — спитав ветеринар.
— Три дні тому. Перестала їсти. Потім почала ховатися. Під корито залізла й не виходила. Я її якось дістав.
— У чому привезли?
— У мішку. У мене переноски нема. Купив би, та в нашому магазині нема, а в місто їхати… Я дірки в мішку продірявив, щоб дихала. І підстилку поклав.
Ветеринар кивнув. Натиснув на живіт кішки й затримав руку.
— Петровичу, у вашої кішки не хвороба. У вашої кішки кошенята. За тиждень, може, десять днів.
Петрович зняв кепку. Потер лоба. Надягнув назад.
— Кошенята?
— Троє або четверо, за відчуттями. Вона не стара, здорова, пологи мають пройти нормально.
— Я думав, вона помирає, — сказав Петрович тихо. — Не їсть. Ховається. Нявкає вночі, тихо так, ніби жаліється. Я думав усе, кінець.
Ветеринар усміхнувся.
— Не кінець. Навпаки. Початок.
Петрович подивився на кішку. Вона повернула голову й примружилася на нього, ніби казала: «Ну що, розібрався?»
Він простягнув руку й погладив її між вухами. Один раз. Другий. Кішка притиснула вуха й замуркотіла, і звук пішов по металевому столі, як вібрація.
Темко за дверима перестав дихати. Він усе чув. Ольга поклала йому руку на плече й відчула, як хлопчик обм’як, ніби з нього вийняли стрижень, на якому він тримався останню годину.
Вона штовхнула двері.
Петрович обернувся. Побачив Ольгу. Побачив Темка. Здивувався.
— Олю? Ти чого тут?
Ольга відкрила рота й закрила. Бо казати «ми думали, що ти кішку топити повіз» було соромно, безглуздо й неможливо. Але Темко її випередив.
— Петровичу, я бачив, як ви кішку в мішок запхали. Я думав, ви її… ну…
Він не доказав. Петрович дивився на хлопчика, і на його обличчі відбувалося щось повільне й складне, ніби він збирав з окремих слів цілу картину.
— Ти думав, я її втопити хотів?
Темко кивнув.
Петрович мовчав. Потім встав, підійшов до хлопчика й присів навпочіпки. Коліна хруснули, і Петрович скривився, але не випростався.
— Темко. Я б не став. Чуєш? Не став би ніколи.
— Я знаю. Тепер знаю.
— Мішок, бо переноски нема. Вона не любить, коли її тримаєш. Виривається. А в мішку їй темно й спокійно. Я старий светр туди поклав, щоб м’яко було.
— Я бачив, що мішок ворушиться. І злякався.
Петрович поклав руку хлопчикові на плече. Долоня була велика, важка, з жовтими мозолями.
— Правильно, що злякався, — сказав Петрович серйозно. — Правильно, що побіг. Якби по-справжньому так було, ти б устиг.
Кішка на столі перестала муркотіти й дивилася на них, ніби розуміла, про що говорять. Ветеринар мовчки записував щось у картку.
Ольга відвернулася до вікна. За вікном повалив перший сніг, дрібний, сухий, і ліхтар біля ґанку ветеринарної станції був схожий на тьмяне сонце в білій хмарі.
Картонна коробка, яку Петрович ставив у машину після мішка, стояла на підлозі біля столу. Відкрита. Усередині лежав старий рушник, миска з водою, прикрита пакетом, щоб не розплескалася, і пакетик корму. Котячого. Який у їхньому селі продавався тільки в одному магазині, у тітки Люби, і коштував дорого. Петрович купив його заздалегідь.
Додому їхали в темряві. Темко сидів на задньому сидінні й мовчав. Не спав, просто мовчав, як дорослий, у якого слова скінчилися, а думки ще ні.
— Мамо, — сказав він уже на під’їзді до хати, — а можна мені до Петровича сходити? Коли кошенята народяться?
— Можна. Якщо він не проти.
— Він не буде проти.
Ольга не спитала, звідки така впевненість. Бо бачила, як Петрович дивився на хлопчика в кабінеті ветеринара, і в тому погляді було щось, чого вона давно не помічала в сусіда. Не вдячність. Щось простіше й важливіше. Ніби його вперше за три роки побачили не через паркан, а зблизька.
Кошенята народилися через дев’ять днів. Четверо. Три сиві й один білий, з темною плямою на спині, схожою на кляксу.
Темко прийшов того ж вечора. Петрович відчинив двері й впустив його без слів. Хлопчик сів на підлогу біля коробки, де кішка лежала з кошенятами, і сидів так півгодини, не ворушачись.
— Цей на тебе схожий, — сказав Петрович, показуючи на білого. — Такий же шебутний.
— Він же лежить.
— Зачекай.
Хвіртку Петрович полагодив. Темко допомагав, тримав петлю, поки Петрович закручував болти. Нового засува купила Ольга. Принесла в пакеті разом із банкою варення. Петрович сказав: «Ну навіщо, Олю, не треба було». Але засува приладнав того ж дня.
Тепер хвіртка зачинялася щільно, і вітер більше не гримав нею вночі. Але Темко все одно заходив через неї щодня після школи. Відчиняв, входив, зачиняв за собою. Засув клацав рівно й коротко, як крапка в кінці речення.
Білого кошеняти Темко забрав собі, коли той підріс. Назвав Біляш. Петрович почув ім’я, хмикнув і нічого не сказав. Тільки погладив кішку, яка сиділа на підвіконні й дивилася, як хлопчик несе її сина через двір.
Кішка провела їх поглядом до хвіртки. Потім відвернулася й згорнулася на підвіконні.
Темко зупинився вже за порогом, обернувся до Петровича й сказав:
— Дякую, що не викинули.
Петрович глянув на нього, на хвіртку, що вже не скрипіла, на сніг, що падав повільно й тихо, і відповів:
— Іноді найстрашніше — це те, що ми самі собі надумали. А правда завжди поруч, тільки її треба побачити, а не боятися.
