Біля криниці…
Ганна Трохимівна, важко піднявши коромисло на плечі, йшла вузькою сільською стежиною, а залізо відер дзвеніло в ранковій тиші. Вода в криниці — чиста, холодна, прозора — була для неї немов святиня. Хоч вік уже перевалив за сімдесят, але до цього джерела, в самий кінець вулиці, вона ходила щодня. Вперта, міцна, вона й слухати не хотіла, коли невістка починала свої поради.
— Мамо, ну скільки можна! Вода ж є і в дворі, і в хаті! Люди сміються. Вам не важко, чи що? — бурчала Марія, закачуючи очі.
Але Ганна Трохимівна ніби не чула. З тою водою, що з крана, вона навіть варити нічого не хотіла: «пахне трубами», — твердила. А от кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відра на землю, випрямилася і на мить заплющила очі. Вітерець колихав листя молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут ріс старий горіх, могутній і розлогий, під яким Ганна в юності зустрічалася з Остапом.
Як же горіли тоді її щоки, як билося серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смуглявий, з чорними очима, стояв, спершись на зруб, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Настя, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Настю, — попереджала Катря, — я за нього душу віддам!
Але Настя дивилася з-під лоба і хмикала:
— Мені казали, він мій буде. Ворожка так сказала… Жартую я, жартую! — намагалася згладити.
Катря тоді відмахнулася. Але в серці вже посіла тривога. І як на зло — хвороба. Гарячка, вогонь у тілі. Лежала, мов бездушна, і попросила Настю:
— Сходи до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Остап. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Настя тоді усміхнулася… так дивно. А потім зникла, залишивши за собою стук черевиків. Що вона наговорила Остапові — Катря так і не дізналася. Але коли прийшла до горіха наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з крижаним подихом — розвернулася і побігла геть. Сльози душили, серце рвалося назовні.
Через тиждень Катрю засватав сусід — Микола. Тихий, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Посилай сватах, Миколо, — гордо кинула вона, стискаючи в грудях біль. — Поки не передумала.
Настя потім приходила. Сльозами благала:
— Не було нічого між мною й Остапом. Катю, зупинись…
— Дісталося тобі, чого хотіла. І щасливою ти не будеш. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, як похорон мрії. Батьки хвилювалися, а Микола… Микола зробив усе, щоб вона не пожалкувала.
Він і готував, і прав, і за дітьми уночі вставав. Усі сусіди знали: золоті руки, добре серце. Але… любити його Катря так і не змогла. Жила з повагою, але без вогню.
Настя вийшла за Остапа. А він — не затримався. Після весілля відразу поїхав. Мовляв, будинок будувати. Казав, не хоче жити з батьками чи в хаті дружини. Насправді — тікав. Тікав від неї. То до Вінниці, то до Житомира — лише подалі.
Із Вінниці прийшла звістка: Остапа вбили на лісозаготівлі. Колода придавила насмерть.
Хоронили усім селом. Катря не пішла. Не могла виставляти напоказ своє горе. Але ввечері прийшла сама — на свіжу могилу. Стояла, молилася. Не знала, за що. Лише плакала — тихо, довго, ніби не дихала увесь цей час.
І раптом — чиясь рука на плечі. Обернулася. Настя. У чорному. Мовчки зустрілися поглядами. І розійшлися, не сказавши ні слова.
Минуло багато років. Настя померла. Катря тепер часто ходила на кладовище. Там — чоловік, батьки… і та могила. Дві поруч.
Вона доглядала за ними. Витирала пам’ятники. Виривала бур’яни. І одного разу — знову зустріла Настю. Примарну, як сутінки.
— Усе ходиш до нього, так, Катре? Навіть тепер? — тихо запитала вона.
— Ти знала, він тебе кохав. Лише тебе. Може, втішишся хоча б цим…
І тоді Катря раптом зрозуміла — вона все життя кохала не Остапа. А те, що було з ним у мріях. Любила мрію. А поруч була людина — справжня. Вірна. Ніжна. Микола. Чоловік, друг, опора. А вона ховалася у своїх спогадах, немов у старій скрині, шукаючи аромат минулого.
І не тримає більше зла на Настю. Усе це — вже неважливо. Давно.
…Ганна Трохимівна підняла відра. Вдихнула запах чорнобривців. Вже відцвітають… Треба буде зрізати — і на кладовище. Настя так любила їх. Цей пряний, гіркуватий аромат… немов обіцянка чогось недосяжного.
Вже зі стежки гукнула:
— Колю! Миколо, я маю тобі дещо сказати!
— Що трапилося? — злякано відгукнувся чоловік.
Вона усміхнулася й, прихилившись до його грудей, прошепотіла:
Микола мовчки обняв її, і в цю мить, коли сонце торкалося їхніх сивих голів, здавалося, навіть криниця затихла, немов знала — ось вона, справжня любов, яка чекала ціле життя.
