**Підставив свиню**
— Ти хочеш сказати, що ця псина для тебе важливіша за дітей?! — вибухнула Олена, витираючи п’яту лужу за день з кухонної плитки.
Килим з кухні давно зник. Коли стало зрозуміло, що навіть найсильніші засоби безсилі проти собачої впертості позначати кожен кут, Олена просто скрутила його та винесла до смітника.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку горошку, пересипав у миску й кинув порожню банку у мийку. На столі — крихти, чашка зі слідами кави та відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон та шматки плюшевого ведмедика.
І прибирати, звичайно, доводилося Олені.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Віталій, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Олена випросталась. У її погляді відбивалося роздратування, яке копилося тижнями. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя родина, уже давно не дихаємо через його мітки та сморід!
Олена сердито штовхнула синтепон і пішла у спальню, обминаючи «віновника урочистостей». Пес Буркот, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Ніби й не вважав себе винним.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Віталій повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Микола від’їжджає. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти пса з собою не виходить, купа клопоту. А я подумав… Буркоту потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Віталій тоді усміхався так, ніби врятував світ. А от Олена відчувала себе так, ніби чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Гаразд. Припустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годувати, прибиратиме за ним? — жінка вже знала відповідь.
— Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з вигулом проблема… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Можеш взяти на себе?
Олена важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що все піде не за планом, але вибору не було. Залишалося лише сподіватися, що інтуїція помиляється.
На жаль, побоювання підтвердилися…
Олена дуже старалася. Купила іграшки та миски на підставці, дивилася відео про дресирування по вечорах. Буркот у відповідь демонстративно повертався хвостом. У всіх сенсах. Його господарем був Віталій. Усіх інших він сприймав як додаток до Віталія.
За перші два тижні Буркот обдер шпалери в коридорі, обгриз підлокітник крісла, порвав усі подушки на кухонних стільцях. А про кількість «сюрпризів» по всій хаті й мовчати…
Якщо спочатку Віталій ходив з Буркотом хоча б зранку, то згодом усі обов’язки лягли на плечі Олени. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… А чоловік лише додавав клопоту.
От і зараз він тихо прийшов, вимкнув світло та ліг спиною до неї. Влаштовувався спати. Так, мабуть, прибрав лужу. Вона навіть чула пилосос. Але Олена готова була побитися об заклад: на столі та в мийці такий самий безлад.
І що найголовніше — завтра все повториться.
— Послухай, Віталію, — не витримала вона, повернувшись до чоловіка. — З того часу, як ти привів Буркота, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не пожурився. Удавав, що спить, хоча Олена точно знала: він чує.
— Я виводжу його зранку, бо ти ще спиш, — продовжила вона. — Виводжу вдень, під час свого обіду. Виводжу ввечері, бо приходВиправляю. Ось продовження історії одним реченням:
А коли наступного ранку Буркот радісно заскакав біля ліжка, Олена посміхнулася, зрозумівши, що навчилася любити його так само, як колись навчилася любити саме життя з усіма його недоліками.
(Якщо потрібен інший варіант закінчення, скажіть!)
