Проснулася Тетяна Олександрівна повільно, голова тріщала від болю, а наскрізна втома костіла. Діти, завжди такі шумливі й неслухняні, тепер тихенько зачинили двері, немов крадькома пробиралися. Спостерігаючи, як з вікна Петрик із Уляною швидко пірнають у гай, вона лежачи на ліктях відчула, як холодний страх ущільнювався в грудях.
Улянко! Петрику! Нікуди не йдіть! Спроба покликати ледве вилилася в шепіт.
Відповіді не було. Стежки їх зникли поміж густої литви, а осіння тиша поглинула навіть шелест їхніх кроків. Сльози поволі котилися старенькими щоками, як неусиха річка.
Як так трапилося? І як же дав син зрадити? Ці запитання гули в голові без перерви, коли темрява все сильніше огортала душу. Закрила трохи очі, тяжко зідхнула, та відкривши їх знову, полегшення не відчула.
Життя завжди було важким. Петро, син, від юності здіймав вітер, шукав чогось далекого, невідомого. Роками кочував, змінював роботи, доки одного дня не повернувся у хату з дружиною Уляною. Та приніс не добробут, а порожні надії, що швидко розвіялись.
А от Улечка, онук, який жив із нею, став її сонячним променем, силою, що дарувала радість. В тяжких умовах віддавала йому всю свою любов, невпинно працювала, кожну копійку гривні відкладала. Разом із чоловіком, що вже давно пішов, будували домівку для кращого майбутнього роду.
Та одного дня мир тріснув: Петро дізнався про гроші, матеріні заощадження довгі роки. Змінився на очах: зявилася жадібна спрага, вимагав кошти «на справу», повністю забувши матеріні ж науки про чесну працю.
Віддай мені ті гроші, тобі кажу! пильно наполягав Петро, а Тетяна Олександрівна, стомлена постійним тиском, твердо відмовляла.
«Розмова про гривні швидко переросла в гірку сварку, повну образи й докорів.»
Слова закінчилися гострим конфліктом. Петрова злість росла, лунали жорстокі слова: звала матір егоїсткою, жадібницею. Але на душі йому були потрібні не лише гроші, а й повний контроль над її життям.
Коли Улечко прийшов із школи й піймав сварку, хлопчина втрутився рішуче: вивів батька з хати, приготував бабусі валер’янки на заспокоєння. Тетяна Олександрівна ледве посміхнулася Улечкові, та на душі зрозуміла вона вже безсила. Він незабаром поїде вчитися до іншого міста, обіцяв повернутись із дипломом.
Дні минали. Попри регулярні дзвінки Улечка, Тетяна відчувала щось у її світі зруйновано. Вона більше не мала сили боротися. Власний син Петро зрадив її за кілька гривень.
А тепер, прив’язана до пнів у холодній пітьмі гаю, ця тяжка думка її давила. Як дійшло до цього? Через гроші? Роки вкладала в родину всю себе, а на кінці її зрадила їдина кров.
Ця розмова кінчається тут, глибоко в лісі. Жіноча постать завмерла в очікуванні. Раптом лунає шелест листя охоронниця лісу. Вона нахиляється, розв’язуючи мотузки: “Дивись, яку смугу стежкою висічено…”
