Іди звідси! залунав голос Богдана, і повітря у квартирі почорніло, немов всі стіни вкрилися тінню його люті. Ти що робиш, сину… Галина, свекруха, важко підіймалася, наче столом держиться за життя. Я тобі не син! Богдан вихопив її стареньку торбу і кинув у темний коридор, що тягнувся, як тунель десь у підземних лабіринтах. Щоб твій дух не витав тут!
Іди звідси! Богдан кричав так, що посуда на полицях здригнулась й загуркотіла.
Марія стенулася за шість років ні разу не чула, аби він вигукував з таким відчаєм.
Ти що робиш, сину… Галина важко підвелася, тримаючись об столицю, наче заблукала у власному домі.
Я тобі не син! повторив Богдан. Його пальці вчепились у торбу, і вона, розкрившись в польоті, закрутилась у повітрі, як сорока у заметілі. Не зявляйся тут більше!
…Ганнуся спала так, ніби розкинула журавлині крила по ліжку. Марія вкривала її, поправляючи ковдру німе й безмежне щастя. Вона довго стояла і дихала цим щастям, наче весняним повітрям на Дніпрі, якого боялася втратити. Стільки років марила про донечку, вкладала усю своїх душу в цю мрію.
З передпокою долинув знайомий шерех чоловік повернувся з нічної зміни. Марія на носочках вийшла зі дитячої, притихла. Богдан роззувався, тіні навколо нього розтікалися, як чорне молоко.
Стомлений, загострений у рисах, він пахнув змученою землею і тертим хлібом. Пахав, як вол на полі під Обуховом треба було якось платити ті купи боргів за процедури лікування.
Спить? шепотів він, ніби обережний вітер.
Спить. Поїла, впала.
Він підійшов до Марії, притиснув до себе, ховаючи обличчя у її шию, ніби тікали обоє від київської хуртовини. Богдан про любов мало говорив, але вона знала його вдячність заглушує будь-який біль.
За те, що вона залишилася. За те, що не кинула у біді. За те, що подарувала йому тихе сімейне щастя.
У шістнадцять Богдан відлежав свинку на ногах. Він соромився сказати матері, що все болить і набрякло, як кавун у серпні.
А коли сказав було надто пізно. Діагноз стерильність, майже безнадія.
Мати дзвонила, прохрипів він з-під руки.
Марія стиснула губи.
І що хоче Галина Олександрівна?
Їде до нас. Обіцяла пиріжків привезти, каже, скучила.
Марія зітхнула, розплутуючись з його рук, як отой дим над річкою.
Може, не треба? Минулого разу я думала збожеволію то содою радить, то яйця варити…
Марійко, ну мама… Вона хоче Ганнусю побачити. Вже рік минув, а вона лише у світлинах бачили. Та це ж бабуся.
Бабуся… гірко посміхнулася Марія. Яка нашого дитяти називає «виродком», ніби кінь на базарі.
Вони удочерили Ганнусю рік тому. Черга на здорових немовлят в області наче маршрутка у годину пік, ніхто не може дочекатись. Допомогли знайомства, кілька тисяч гривень у конверті й хитра акушерка.
Маленьке створіння зявилось на світ від шістнадцятирічної, переляканої школярки для тієї дівчини дитина була як вузлик на світі, що спускає з нього у прірву.
Марія тримає в памяті той день, коли вперше взяла Ганнусю на руки: маленький згорток ваги три двісті, та очі сині, як забутий небесний дзвіночок на полі.
Гаразд, сказала Марія. Хай приїжджає. Протримаємось. Але якщо вона знов почне…
Не почне, пообіцяв Богдан, хоч у голосі його хтось лускав горіхи.
Галина Олександрівна справжньою лавиною вкотилася у квартиру на обід. Її постать поглинула весь простір, наче тут стало урожайне поле, а не кухня. Велична, гучна, з сільською манерою: спинити коня, поставити хату, потрясти мозок сусіду.
Свята Матір Божа! голосила вона, ставлячи в передпокій стареньку торбу у клітинку. Їхала, як у пеклі! У електричці душно, у метро тиснява, наче оселедці.
А хто так квартиру вибирає? Ліфт торохтить думала, відкину коні!
Добрий день, мамо, Богдан чмокнув її у щоку, знімаючи ту навантажену торбу, йдіть умиємо руки.
Галина стягнула пальто, відкрила світу свою квітчасту сукню, що обтягувала її, наче шинка у целофані, і вперлась поглядом у Марію.
Подивилась згори до низу, як коня на торішньому ярмарку.
Здрастуйте, Галино Олександрівно, Марія пробила крізь зуби посмішку.
А ти, Марусю, стала тінню сама шкіра та кістки. За що твого Богдана тримати?
Ото дивлюся: мій син всох. Не годуєш? Сама на зіллі сидиш, а мужика голодом мориш?
Богдан добре харчується, вирізала Марія, щоки налились багрянцем, мов яблука у серпні. Проходьте до столу.
З торби Галина почала витягатись пиріжки, банку квашених огірків, шмат сала, шмат щастя. Важко сіла за стіл.
Їжте, бо у вашому Києві одна хімія пластик гризете, не їжа.
Вона вперлась ліктями у стіл, наче корінь у землю.
Та розкажіть, як живете? Позакривали вже кредити за ті ваші… експерименти?
Марія стисла виделку, та відчувала, як вона стане вужем. Експерименти! Так називали шість довгих років болю, надій і розчарувань.
Майже погасили, мамо, буркнув Богдан, насипаючи салату. Про гроші нині не говоримо.
А що ж тоді? На що балачка? Про погоду? У нашому селі, у Колі, брата твого, вже третя народилась. Красива дівчинка, здоровенька! Танька двійню носить. Ото я розумію порода!
Наша порода сильна. Плодовиті ми. Галина кивнула у бік Марії, мов би у неї можна було знайти зерно.
Якщо тільки генетика не зіпсована…
Марія дуже повільно поклала виделку на тарілку.
Ми з вами це обговорювали сотні разів. Проблема не в мені. У нас офіційні медичні висновки.
Та лиши! махнула рукою Галина. Нащо ті довідки? Лікарі за гроші все напишуть. Свинка… Ха!
У нашому селі хлопці її пережили і семеро дітей мають.
Це твоя жінка тобі наплела, щоб сховати свою проблему!
Мамo! гримнув Богдан по столу.
Галина театрально схопилась за серце.
Сину, не кричи на матір! Я пятьох виховала, життя знаю. Бачу, вузька вона, ніби двері в льох дітям там не взятися! Порожньоцвіт!
Ми щасливі, мамо, тихо каже Богдан. У нас є донька Ганнуся.
Дочка… скривилася Галина. Давайте покажіть уже ту дочку, щоб знала, яких ви вирощуєте тут…
Вони перейшли у дитячу Ганнуся сиділа у ліжку з плюшевим ведмедиком, дивилася на незнайому тітку насторожено і серйозно, як старша.
Галина наблизилася до ліжечка, Марія залишилася поруч, ніби велика лелека, що захищає від небезпеки.
Було довге мовчання, потім простягнута рука торкнулась щічки, Ганнуся враз відсторонилася.
А чия ж ця? мов придивляючись до картоплини у мішку, сварилася Галина. Очі темні в нас всі світлоокі!
Очі сині, виправила Марія. Глибокі, як весняна вода.
А носик якийсь крамарський. У Марусі гострий, у Богдана прямий. А тут…
Галина обтрусила руки, ніби доторкнулася до чужого.
Чужа порода вона й є чужа. Так, як би не приспати себе.
Всі повернулись до кухні. Богдан налив води, руки тряслись, як у старого дояра.
Мамо, почав обережно, хоча темрява сповзала з його плечей, ми любимо Ганнусю! Вона наша за документами і за серцем.
І ще пробуватимемо, лікарі кажуть є ймовірність. Але навіть якщо ні ми вже маємо родину.
Галина піджала губи, а її нутро розривалось на клапті. Пятикратна мама, бабуся дюжини внуків, дивилась на сина, який, ніби гайворон, сидить над чужим гніздом.
Ну й дурний ти, Богдане, нарешті вичавила. Тридцять пять тобі! А бавишся тут з приплоду, чужим!
Не смій її так називати! Марія заволала.
А як? Галина повернулась до неї усім корпусом, як кавун до сонця. Принцесою?
Ти, шановна, мовчала б! Сама не можеш дитину народити, а чоловіка на манівці завела. Гроші підсунули купили. Як кошеня на базарі.
Це наш скарб!
Справжня дитина це коли з себе, коли ночами не спиш, жовкнеш, мучишся.
А це… махнула у дитячу. Ляльки-матері. Взяли вже готове. Від якоїсь безтолкової дівчини.
Гени сокирою не вирубаєш! Виросте буде по руках гуляти, як мати! Позбався її, доки не пізно!
Марія побачила, як зіниці Богдана розширились. Він повільно підвівся.
Вийди! сказав він тихо, наче хтось у темному підвалі вночі.
Галина ошелешено підняла голову.
Що?
Вийди звідси! крикнув він.
Марія здригнулась криком зарипіла, злетіли всі шпалери, ніби в полі хитається трава перед грозою.
Ти що робиш, сину… Галина підвелася, наче привид, тримаючись за стіл, як за останній шанс.
Я тобі не син! Богдан вихопив її торбу, кинув у коридор. Не зявляйся тут більше! Здати? Дитину здати?!
Ти між речами і людьми вже не розрізняєш? Це моя дочка! Моя! А ти… ти…
Він захлинувся.
Ти не мама ти нечисть! Їдь у своє село, рахуй своїх породистих. Але до нас не лізь більше! Ніколи!
Із дитячої долинув плач, як пташка під куполом. Марія ринулася до дверей, але застигла, бачачи, як змінюється обличчя Галини з багряного на землистий.
Галина відкрила рота, хапаючи повітря, ніби риба, викинута у калюжу на сільській дорозі. Рука судомно вхопилась за сукню.
Богданко… хрипіла вона. Я горю… Горю щось…
І почала осідати, як мішок з зерном, валяючи на бік стілець. Шум падіння сплівся з дитячим плачем.
Марія набрала «швидку». Богдан стояв поруч, розстібав комір старої сукні, руки тряслись як осиковий лист.
Мамо, ти чого? Дихай, мамо!
І Галина хрипіла, наче старий буряковий завод уночі.
Лікарі приїхали раптово з коридору крикнув фельдшер:
Інфаркт! Великий! Ноші сюди! Швидко!
Коли двері за ними зачинилися, Богдан сів на підлозі, притулившись до шафи. Дивився на її забуту хустку, що лежала мов убога квітка.
Я винен? прошепотів він.
Марія сіла поряд, узяла його крижану руку.
Ні. Вона сама винна. Злість спалила її серце.
Але ж вона мама, Марійко!
Вона хотіла позбутися нашої доньки, як неякісної речі. Борю, прокинься! Ти боронив наше сімейне поле!
Через годину задзвенів телефон сестра Тетяна. Потім брат Микола, а далі була тиша. Богдан не відповідав.
Аж ошелешила СМСка від тітки:
Мама у реанімації. Лікарі кажуть шансів обмаль. Довів, нечестивець! Проклинаємо всією родиною! Не зявляйся!
Ось і все. Я без рідних.
Марія обняла його, відчуваючи, як він дрижить, наче молодий камиш біля ставка.
У тебе є ми, промовила твердо. Я і Ганнуся ми твоя справжня сімя! Не підведе, не зрадить.
Вона підвелася, потягла його за руку.
Йдемо, Аню треба годувати. Вона злякалася.
Вечором вони сиділи на кухні. Ганнуся заспокоїлася, гралась кубиками біля їхніх ніг. Богдан дивився на неї, ніби щойно народжена з весняного сонця.
Ти знаєш, раптом шепнув, мати була права в одному.
Марія насторожилася.
У чому?
Гени одним пальцем не зітреш. Але гени це не лише очі чи носик. Це дар любити.
У матері пятеро дітей, а любові в ній… як у величезному камені. Може, я прийомний? Бо я умію любити… Еге ж, моя рідненька?
Він підкинув Ганнусю собі на руки, а вона схопила за носа і засміялась дзвінко, так, що аж за вікном розцвів бузок.
Тато, чітко промовила вона вперше.
Богдан застиг. Всі сльози, які тримав весь день, потекли живим дощем на її рожевий комбінезончик.
Тато, повторив. Я тато, моя дівчино, і нікому тебе не віддам.
Мати одужала, але Богдан з нею більше не спілкується. По рідні він головний ворог.
Марія соромиться казати це в голос, але радіє легше й сонцю сходити без постійних сварок і докорів.
Навіщо їм така рідня? Хай буде мир. І без них добре…
А як ви гадаєте слова матері? Пишіть свої думки у коментарях, ставте сердечка.
