Колись давно, у маленькому містечку Богуславі на Київщині, де кожна поговірка розлітається швидше за птаха, сталась історія, що й досі змушує людей хреститися. Розповіла мені її стара знайома — Ганна Савчук.
Подружжя — Оксана і Борис Коваленки — працювали в місцевій лікарні. Вона — дитячий лікар, добряча, як сонце в травні. Він — хирург золоті руки, про якого казали: «Такому таланту й у столиці місце знайдеться». Жили вони злагоджено: двоє діточок, затишна хатка, добра слава серед людей. Коли народилися малі, Оксана пішла у декрет, а Борис працював, їздив на навчання, здавалося — усе як у казці.
Аж раптом — мов грім серед ясного неба. Він закохався. Не в кіноакторку, не в знайому з базару, а у молоденьку медсестру — запальну та честолюбну. Працювали вони разом, ділили нічні чергування, і одного дня Борис просто знепритомнів від почуттів.
Метався між двома домівками, не знаючи, як зізнатися дружині. Все чекав «того самого моменту», а тим часом роман лише розгорався. Правда виплила — не без допомоги лікарнічних пліток, звісно. Оксана того ж вечора виставила його речі за двері. Лише й сказала: «Оберав — тепер живи з тим, що маєш».
Борис пішов. Спочатку вагався, але зрештою оселився у коханки. Та була хитра, мов лисиця, і тримала його міцно. А щоб вже навік прив’язати, завагітніла. І не однією дитиною — близнятами.
Оксана ж не змогла залишитися у лікарні — дивитися щодня на вагітну «наступницю» було нестерпно. Пішла з роботи та влаштувалася у сусідню амбулаторію, де ніхто не знав про її біль. Там знову почала лікувати дітей — і поступово лікувала власне серце.
А потім стався жах. Під час пологів молода медсестра померла. Двоє немовлят — хлопчик і дівчинка — залишилися сиротами. Борис, приголомшений горем, носив їх на руках і не знав, що робити. Сам, без рідні, без підмоги — лише він і дві крихітки.
На п’ятий день він прийшов до Оксани. Стояв у її сінях, тремтів, а на очах — сльози. Коли вона відчинила двері, він упав на коліна:
— Пробач мені. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…
Вона мовчала. Довго. А потім впустила його в дім. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, яке так болісно її зрадило.
З того часу вони живуть усі разом. Вона знову стала матір’ю — тепер і для тих, що не її кров. Він же — тихий, похилий, ніби за рік постарів на вік. Що це — щастя чи лише згода — не знаю. Але одне певно: її вчинок вартий поваги. Вона пробачила. Не відвернулася від чужого болю. І в цьому — справжня сила жінки.
