Ось історія, переказана по-нашому.
Після десяти років шлюбу вона пішла до іншого. А через рік повернулася вагітна, зламана
Я зустрів свою дружину, Олену, майже дванадцять років тому. Тоді я ще навчався у Київському політехнічному інституті і жив у гуртожитку. Вона приїхала з маленького села на Волині, збита з пантелику, сама серед цього шумного міста. Спочатку ми не спілкувались. Я навіть не помічав її вона була тихою, завжди десь у кутку з книжкою, майже ні з ким не розмовляла.
Але час зробив свою справу. Через кілька місяців ми почали балакати спочатку несміливо, потім кожен вечір, уже не в силах зупинитись. Вона ділилась сумнівами, я своїми мріями. Незабаром нам дали кімнату для пар комендантка повірила, що у нас все серйозно. Так і почалось наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Бути надійним, міцним, щоб не просто зводити будинки, але й наповнювати їх теплом родини. Я їй одразу сказав: «Ти не працюватимеш. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати свою сімю, то він і не чоловік». Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала на мене ввечері. Ми були справжньою родиною.
Роки минали, я піднімався по карєрній драбині. Спочатку працював у будівельній компанії, потім став керівником обєктів, а згодом відкрив свою справу. Купили будинок у передмісті, дві машини одну для мене, одну для неї. Жили, як мріяли. Але було одне «але» дітей не було. Роки йшли, а в будинку стояла тиша. Оглядали десятки лікарів, витратили тисячі гривень, здали всі аналізи Даремно. Я приховував біль. Вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Одного дня ми здались. Якщо доля відмовляє нам у цьому значить, не час.
А потім усе розсипалось. Без попередження. Без жодного шансу зрозуміти.
Того дня я повернувся додому раніше хотів уникнути пробок. У дворі не було її машини. Ворота розчинені. Дивно. Я чекав. Вечір тягнувся, нудний і безкінечний. А потім прийшов смс з невідомого номера:
«Пробач мене. Більше не можу жити у брехні. У мене є інший. Він повертається додому, і я йду з ним. Я зрадила тобі, але, можливо, колись ти зрозумієш»
Світ піді мною розчинився. Я сидів на підлозі в цьому будинку, який збудував для нас двох, а тепер у ньому лишився тільки я. Лише Тарас, мій найкращий друг і партнер, витягнув мене з цієї прірви. Не дав запропаститись у пянстві чи кинути все.
Час минав. Я навчився дихати знову. Бачив Олену на фото в інтернеті десь у Карпатах. Вона жила там, у горах. Викреслити її з памяті було неможливо. Кожен куток будинку нагадував про неї. Я молився, щоб вона повернулась. І всесвіт почув.
Рік потому, у той самий день, у двері постукали. Я відчинив і мало не впав. Це була вона. Худа, знищена, у брудному, поношеному одязі. І цей живіт. Величезний. Вона була на останніх тижнях вагітності.
Олена впала на коліна, плакала, благала пробачення. Її коханець вигнав її. Вона й йому зрадила, і він викинув її на вулицю. У неї не залишилось нічого: ні грошей, ні даху, ні надії. Крім мене.
Можете мене судити. Називати слабким, казати, що треба було їй хлопнути дверима перед носом. Але знаєте що? Я не зміг. Бо, попри все, я все ще любив її. Бо навіть крізь біль я хотів бачити її поруч. Бо я знав одну річ: кожен має право на помилку. І якщо я не пробачу її, то втрачу сам себе.
Минули роки. Тепер у нас є син той, кого я вже не сподівався мати. Я люблю його, як рідного, бо він і є рідний моїм вибором, моєю любовю. І я люблю Олену, навіть якщо шрам на серці ніколи не зникне.
Я ніколи не докоряв їй. Не нагадував про минуле. Бо справжнє кохання це вибір залишитись. Попри все.
