Після двадцяти одного року шлюбу, одного вечора Тетяна, моя дружина, сказала мені:
«Ти маєш запросити іншу жінку на вечерю й у кіно».
Я злякався.
Вона лише посміхнулася і тихо додала:
«Люблю тебе, але знаю, що є ще одна жінка, яка теж тебе кохає і давно чекає хоч трохи твоєї уваги».
Це була моя мама, Ганна Петрівна. Після втрати батька вона вже девятнадцять років живе сама в старій квартирі на Подолі. Робота та виховання наших трьох дітей забирали стільки сил, що я майже не мав часу бачитися з нею.
Того вечора я подзвонив і сказав:
«Мамо, підемо завтра на вечерю й у кіно, тільки ми удвох».
«Що сталося, синку? Все гаразд?» запитала вона, трохи занепокоєно.
Мама завжди вважала, що несподівані дзвінки це погані новини.
«Все добре, мамо. Просто хочу провести з тобою вечір».
Вона замовкнула на мить, а потім лагідно відповіла:
«З радістю».
У пятницю, коли я закінчив роботу в офісі на Хрещатику, приїхав за нею. Вона вже чекала, одягнена в ту саму сукню, якою колись святкувала нашу річницю шлюбу, і посміхнулася.
«Я сказала подругам, що маю побачення з сином», засміялася вона. «Тепер вони будуть чекати, як усе пройшло».
Ми зайшли в невеличкий затишний ресторанчик «Квітка», де лампа виблискувала золотим світлом. Ганна Петрівна взяла мене за руку так ніжно, як колись, коли я був малим.
Коли офіціант приніс меню, я прочитав його голосно, бо мамі важко було розрізнити дрібний шрифт.
«Колись я читала тобі меню», усміхнулася вона.
«Тепер моя черга», відповів я.
Ми довго розмовляли про життя, спогади, про все, що накопичилося між нами за роки. Фільм пропустили, проте не жалкували.
Коли я відвіз маму додому, вона сказала:
«Хочу повторити цю зустріч, тільки наступного разу запрошую я».
Я посміхнувся і погодився.
Через кілька днів Ганна Петрівна раптово померла від серцевого нападу. Я навіть не встиг попрощатися.
Через тиждень листоноша приніс конверт. У ньому копія рахунку з ресторану «Квітка» на суму 560 гривень і записка:
«Я заплатила заздалегідь. Не знала, чи зможу бути поруч, але хотіла залишити вечерю для двох для тебе і твоєї дружини. Ти ніколи не дізнаєшся, скільки значив для мене той вечір. Люблю тебе, синку».
Тоді я зрозумів: не відкладайте слова «Я тебе люблю». Даруйте час тим, кого цінуєте, бо сімя це не завтра, а сьогодні.
