Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Оксана і Дмитро щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячій Греції. Вона затишно влаштувалася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донеслася відповідь чоловіка.
Оксана ввімкнула його ноутбук і мимоволі глянула на неспаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотала вона, відвела погляд — і раптом почула звук сповіщення. На екрані з’явилося повідомлення. Вона щелкнула на іконку — і її ніби обіснуло.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Дмитро.
Дата — сьоме серпня. За день до їхнього повернення додому. Оксана відкрила листування й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чудовим…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою сумую…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Дмитро:
— Ну що, знайшла фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Оксана. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг із коханкою нагулятися?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Оксана вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля багатоповерхівки її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не буду жити зі зрадником!
— Тихше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися у них:
— Нащо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Дмитро ще намагався щось пояснити — дзвонив, присилав квіти — даремно.
За місяць Оксана вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Зав’язла у роботі, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність накривала з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти у чотирьох стінах? — сказала собі Оксана й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Оксана пішла назад, та зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, перепрошую… — донесся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І вже за мить чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звуть Олег.
Він відступив на крок, показав порожні кишені й додав:
— Я живу недалеко. Побачив, як ви кружляєте алеями…
Оксана ще була напружена, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите, я вас проводжу?
Прогулянка промайнула непомітно. Олег жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду зупинилися.
— До побачення, Оксано.
— До побачення, Олеже… — з ноткою смутку.
— Чи можна дочекатися, поки ви зайдете? А то раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Оксана, ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля дверей сусідньої квартири з’явився Олег із двома чашками у руках.
— Прокинулася, соню? Я вже чекаю з ранку! Підемо пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Багав тебе кілька разів, але все не виходило заговорити.
Вона збентежилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Оксана, вперше за довгий час, відчула тепло. На цей раз — справжнє.
