** 12 березня 2023 р.**
Сьогодні, коли я сідаю за щоденник, спогади про останні роки вирують, немов весняний вітер над Дніпром. Я — Георгій Ковальчук, 30‑ти років, начальник відділу продажу в «Альфа‑Трейд». Пишу, бо треба розчистити розум і, можливо, винести з усього урок.
—
**Марічка і наш маленький світ**
Коли я познайомився з Марічкою, тоді ще не було жодного слова про шлюб. Вона прийшла в наш офіс у перший робочий день, я відразу помістив її в команду і підвів до старшої колеги Ганни, яка мала її ввести в курс справ. Я з’їхав їй «доброго ранку» такою теплою усмішкою, що її погляд затримався на мене, а вона відповіла ніжним голосом.
Весь час я намагався бути для неї підтримкою: виконувати її маленькі бажання, задовольняти примхи. На другому місяці вона повідомила, що вагітна, і я, мов на крилах, підвіз її до пологового будинку в Києві. Коли на світ з’явилася наша донечка Аліна, я відчув полегшене зітхання, а потім поїхав додому, щоб відпочити.
Наступного дня я приїхав до лікарні, шукаючи Марічку і малу. Медсестра подала мені листок, складений удвічі. Я розгорнув його і побілів, читаючи три холодні слова: «Не шукай мене». Марічка зникла, не відповіла на дзвінки, змінила номер телефону. Після півтора місяців вона лише написала: «Збери мої речі, мій син Артем приїде і забере їх. Подавай розлучення сам, я більше не повернусь».
Дитина лишилася без матері, а я — без жодного вказівника, куди далі рухатися. На щастя, поруч була моя мати, яка взяла на себе турботу про Аліну.
—
**Офісна романтика та нові випробування**
У нашому відділі колеги‑жінки часто підказували, що я «присвячую увагу новим співробітникам». Я тоді не думав, що це може перейти в щось більш серйозне. Після роботи я запросив Марічку посидіти у кав’ярні на Подолі. Її відповідь була: «А чому б і ні, ви — мій шеф, а з шефом треба мати добрі стосунки». Ми сміялися, а я відчув, як швидко закохуюсь.
Тим часом у колективі поширювалися кумедні розмови: Ганна шепотіла Вірі, «з якого часу наш Георгій так уважно ставиться до новачків?», і вони сміялися. Я ж лише спостерігав і намагався зрозуміти, куди веде ця дорога.
—
**Ольга, Ігор та наші діти**
Після розриву з Марічкою я почав спілкуватися з Ольгою, жінкою, яка працювала в бухгалтерії нашої фірми. Вона була розлучена, а її колишній чоловік Ігор, тричі одружений, наполягав, що не може бути батьком. Однак Ольга вагітна, і наші діти — Даниїл (син Ольги) і Аліна — почали рости під однаковим дахом.
Ігор часто сварився, підкидуючи Ользі питання про «підкуп» та «альменти». Я, хоча і не був його батьком, намагався зберегти мир: «Тримаймося за спільне діло, а не за старі образи». Дитина Даниїл виріс слухняним хлопчиком, а Аліна — ввічливою дівчинкою.
Одного дня до школи прийшов дзвінок: вчителька Олена Петрівна повідомила, що між Даниїлом і його однокласницею Яриною стався інцидент. Ми, батьки, зібралися разом, вислухали дітей, і, після кількох вибачень, все закінчилося дружньою пропозицією піцерії на підвіконні. Діти посміхнулися одне одному, а ми — зрозуміли, що навіть у випадку конфлікту можна знайти спільну мову.
—
**Підсумок і урок**
Сьогодні, озираючись назад, я бачу, як багато шляху пройшло: від захопленого кохання до розчарувань, від втрати до нових зв’язків. Найголовніше, що я зрозумів: **життя — це нескінченний потік, і краще вчитися плавати, а не стояти на березі, боячись хвиль**. Не варто чекати, коли всі проблеми вирішаться самі; треба діяти, підтримувати тих, хто поруч, і не забувати про власну відповідальність.
Тож, якщо сьогоднішній запис у щоденнику допоміг мені впорядкувати думки, сподіваюся, він і вам нагадатиме, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло, якщо лишитися щирим і не відмовлятися від любові до людей навколо.
— Георгій.
