Після похорону мого чоловіка син відвіз мене на околицю міста і сказав: «Виходь тут із автобуса. Ми більше не можемо тебе утримувати». Але в моєму серці був таємний вогонь, і каяття за їхній вчинок переслідуватиме їх увесь життя
Того дня, коли ми ховали мого чоловіка, дощило тихо. Маленька чорна парасолька не могла вкрити самотність мого серця. Я тримала в руках свічку, дивлячись на свіжу могилу, земля на якій ще була вологою, і тремтіла. Мій супутник майже сорока років мій Богдан став холодною грудкою землі.
Після похорону мені не дали часу поринути у скорботу. Старший син, Андрій, якому чоловік довіряв, одразу забрав ключі від хати. Роки тому, коли Богдан ще був здоровий, він казав: «Ми старіємо, передаймо все на імя сина. Якщо все буде на нього, він і відповідатиме». Я не заперечувала. Хто з батьків не любить своїх дітей? Тому хата, документи все було записане на Андрія.
На сьомий день після похорону Андрій запросив мене на прогулянку. Я не очікувала, що ця поїздка стане для мене ножем у спину. Автобус зупинився на околиці Львова біля зупинки маршруток. Андрій холодно промовив:
Виходь тут. Ми з дружиною більше не можемо доглядати за тобою. Тепер ти сама про себе подбаєш.
У мене дзвеніло в вухах, а в очах темніло. Мені здавалося, що я нічого не почула. Але його погляд був твердим, наче він хотів одразу виштовхнути мене. Я залишилася біля дороги, біля крамниці з горілкою, з невеличкою торбиною одягу. Та хата де я жила, де доглядала за чоловіком і дітьми тепер була його. Я не мала права повернутися.
Люди кажуть: «Якщо втратиш чоловіка, залишаються діти». Але іноді діти це те саме, що їх взагалі немає. Власний син викинув мене, як непотрібну річ. Та Андрій не знав одного: я не була зовсім беззахисною. У мене в кишені завжди лежала ощадна книжка гроші, які ми з Богданом збирали все життя, понад мільйон гривень. Ми ховали їх, щоб ніхто, навіть діти, не дізнався. Богдан часто казав: «Люди добрі до тебе, лише поки в тебе щось є».
Того дня я вирішила мовчати. Не буду благати, не розкрию таємниці. Хотіла подивитися, як поводитимуться Андрій і саме життя.
Першу ніч після того, як мене вигнали, я провела під навісом маленької кавярні. Господиня тітка Марія зжалилася і пригостила мене гарячою кавою. Коли я розповіла, що втратила чоловіка, а діти мене кинули, вона лише зітхнула:
Зараз таких випадків багато, сестро. Діти іноді цінують гроші більше, ніж любов.
Я орендувала маленьку кімнатку, сплачуючи її з відсотків від своїх заощаджень. Була обережна: нікому не казала, що маю гроші. Жила скромно: носила старий одяг, купувала дешевий хліб і сочевицю, намагалася не привертати уваги.
Було багато ночей, коли я згорталася на деревяному ліжку, згадуючи стару хату
