Ви́садивши коханку з авто, Захаренко ніжно попрощався і рушив додому. Коло під’їзду на мить застиг, у думках зважуючи, що скаже дружині. Піднявся східцями й відчинив двері.
— Привіт, — промовив Захаренко. — Оленко, ти вдома?
— Вдома, — байдуже відгукнулася дружина. — Привіт. Ну що, йти котлети смажити?
Захаренко дав собі слово діяти рішуче — сміливо, різко, по-чоловічому! Поставити крапку у подвійному житті, доки на губах ще теплі поцілунки коханки, доки його знову не засмоктало болото побутової рутини.
— Оленко, — Захаренко прочистив горло. — Я прийшов тобі сказати… що нам треба розійтися.
На новину Олена відреагувала більш ніж спокійно. Олену Захаренко взагалі було важко вивести із рівноваги. Колись чоловік навіть дражнив її «Оленою Кригою».
— Тобто як? — спитала Олена в дверях кухні. — Мені не смажити котлети?
— На твій розсуд, — відповів Захаренко. — Хочеш — смаж, не хочеш — не смаж. А я йду до іншої жінки.
Після такого більшість дружин кинулася б на чоловіків із сковорідкою або влаштувала бурхливу сцену. Але Олена до цієї більшості не належала.
— От фігня якась, — сказала вона. — Ти мої чоботи з майстерні приніс?
— Ні, — зніяковів Захаренко. — Якщо тобі це так важливо — зараз поїду й заберу!
— Ох-хо… — буркнула Олена. — Який же ти, Захаренко. Пошлеш дурня за чоботами — він старі й принесе.
Захаренко образився. Йому почало здаватися, що розмова про розрив йде не так, як треба. Бракує емоцій, пристрасті, обурених докорів! Хоча чого ще чекати від дерев’яної дружини на прізвисько Олена Крига?
— Мені здається, Оленко, ти мене не чуєш! — сказав він. — Я офіційно заявляю, що йду до іншої жінки, покидаю тебе, а ти про якісь чоботи!
— Правильно, — відповіла Олена. — На відміну від мене, ти можеш піти куди завгодно. Твої ж чоботи не в ремонті. Чому б і не ходити?
Вони прожили разом довго, але Захаренко досі не розумів, коли дружина іронізує, а коли говорить серйозно. У свій час він якраз і закохався в Олену через її врівноваженість, неконфліктність і мовчазність. Плюс вагому роль відіграли її господарність та гарні форми.
Олена була надійна, вірна і холоднокровна, як корабельний якір. Але тепер Захаренко любив іншу. Гарячо, гріховно й солодко! Тож треба було розставити всі крапки над «і» і згортати вудки в нове життя.
— Ось що, Оленко, — сказав він із нотою урочистості, смутку й жалю. — Я за все тобі вдячний, але йду, бо кохаю іншу. А тебе — ні.
— Та ну й біс, — відповіла Олена. — Не кохає він мене, мальопису якогось! Моя мама, наприклад, любила сусіда. А тато — доміно й горілку. І що? Подивись, яка я чудова в підсумку вийшла.
Захаренко знав, що сперечатися з Оленою важко. Кожне її слово — як гиря. Весь його початковий пішов кудись геть, бажання влаштовувати скандар зникло.
— Оленко, ти й справді чудова, — похмуро сказав він. — Але я кохаю іншу. Гаряче, гріховно й солодко. І йду до неї, розумієш?
— Іншу — це кого? — спитала дружина. — Марічку Шипшину, чи що?
Захаренко здригнувся. Рік тому в нього справді був таємний роман із Шипшиною, але він і гадки не мав, що Олена з нею знайома!
— А ти звідки її… — почав він і змовк. — Та не важливо. Ні, Оленко, не Шипшина.
Олена позіхнула.
— Тоді, може, Соня Бублік? До неї збігаєш?
У Захаренка похолола спина. Бублік теж була його коханкою, але це в минулому. І якщо Олена знала — чому мовчала? Ах так, вона ж кремінь, слова не доб’єшся.
— Не вгадала, — сказав він. — Не Бублік і не Шипшина. Це зовсім інша, чарівна жінка, вершина моєї мрії. Без неї я не можу й піду до неї. І не відмовляй!
— Значить, найімовірніше, Мила, — сказала дружина. — Ех, Захаренко-Захаренко… ти мені ще той органік. Оце так — секрет Полішинеля. Вершина твоєї мрії — Мила Василівна Качалка. Тридцять п’ять, одна дитина, два аборти… Так?
Захаренко схопився за голову. Постріл був у яблучко! Він крутив роман саме з Милою Качалкою.
— Але як? — зашепотів він. — Хто нас здав? Ти слідкувала за мною?
— Елементарно, Захаренко, — сказала Олена. — Батеньку мій, я гінеколог із стажем. І я прощупала всіх жінок у цьому клятому місті, поки ти — лише малу їх частку. Мені достатньо глянути туди, куди треба, щоб зрозуміти, що ти там був, дурнику!
Захаренко зібрався.
— Допустимо, ти вгадала! — сказав він. — Нехай це й Качалка. Це нічого не змінює — я йду до неї.
— Дурнику ти, Захаренко, — сказала Олена. — Хоча б для інтересу спитав у мене! До речі, нічого чарівного в Качалці немає, все як у всіх, це я як— Піди краще помийся, — сказала Олена, повертаючись до плити, — а потім сядь, спокійно поїж котлет і подумай, чи дійсно тобі варто міняти чоботи, які ще й не ношені, на чужі, в яких і болячка, і грибок, і ще й підібрана підкова заважає ходити прямо.
