Після того, як Текля відзначила сімдесятиріччя, вона зрозуміла вона більше нікому не потрібна. Навіть син і донька не подзвонили, не сказали слова вітань, не згадали про її день народження. Лише сусідка по палаті у геріатричному пансіонаті подарувала їй рушничок із вишивкою та лагідно обійняла. Медсестра Оксана простягла жінці велике, соковите яблуко як подарунок до свята. Персонал тут був ввічливий, та всі дивилися крізь неї як на час, що сплинув.
Текля дивилася на похилий віковий парк із підстриженими кущами й озерцем із лебедями, а на душі темні хмари. Кожен тут знав: стареньких привозять у такі заклади, коли діти відчувають тягар і вже не хочуть возитися. Її сюди завіз син, стверджуючи, ніби для оздоровлення та відпочинку. Насправді ж його дружині було незручно з нею в домі.
Усе життя Текля сама заробляла на квартиру в Полтаві. Та син умовив її оформити дарчу обіцяв, що вона залишиться у рідному домі, а він подбає про неї. Після підписання паперів усе змінилося: у її помешкання вселилася вся родина, і між нею та невісткою почалася невидима війна.
Невістка Софія щораз знаходила нову причину для докору: то борщ недосолений, то вода на підлозі у ванній, то щось не так із білизною. Спочатку син ще перепадав на її сторону, але згодом почав кричати більше не захищав. З часом Текля помітила, як подружжя перешіптується вечорами.
Одного разу син упівголоса запропонував: “Мамо, може, на кілька тижнів поїдеш до санаторію? Відпочинеш, поправиш здоровя…” Текля втупилася в його очі, ледве стримуючи сльози:
Сину, ти вирішив віддати мене до будинку для літніх людей?
Син почервонів, втупився в підлогу, промимрив:
Мамо, навіщо так відразу? Це просто санаторій, через місяць повернешся
Він підвіз її до пансіонату в передмісті, підписав якісь документи та зник. Уже два роки минуло. Весь цей час Текля марно телефонувала один раз навіть підняв слухавку якийсь чужий чоловік, який коротко сказав, що квартиру продали. І Текля зовсім не знала, де шукати сина. Вона плакала ночами, бо відчувала ніколи більше не повернеться в рідні стіни.
Біль стискав її душу особливо палко за те, що колись, задля щастя сина, вона відвернулася від доньки.
Колись, у невеличкому селі на Чернігівщині, був у них гарний великий двір, худоба, лани, затишок. Одного вечора сусід прийшов до чоловіка Теклі Бориса, почав розповідати, що в місті легше: гарні зарплати, квартири дають.
Чоловік мріяв про нове життя, умовив Теклю, розпродали все, переїхали до Полтави. Дійсно, отримали квартиру, з часом придбали меблі, навіть “Жигулі”, та авто розбилося чоловік загинув наступного дня після аварії. Текля лишилась одна з двома дітьми. Щоб прогодувати їх, ночами мила підлоги у підїздах.
Вона сподівалася діти виростуть, підтримають. Та все пішло не так. Син втрапив у халепу, її гроші пішли на адвоката, щоб син не потрапив за ґрати. Донька вийшла заміж, народила онука здавалося, у них усе складається, але хлопчик захворів. Ірина залишила роботу, піклувалася про сина, у лікарів була бездіяльна діагностика.
Зрештою, хворобу встановили, і допомогу можна було отримати лише у відомій клініці в Києві. Черги тягнулися місяцями. В ті самі дні чоловік Ірини подався у закордонне відрядження та залишив сімю. Саме тоді Ірина зустріла в лікарні вдовця у його дочки була така сама недуга. Відтоді жили разом.
Через чотири роки новому чоловікові Ірини знадобилася дорога операція. Текля мала гривні, які відкладала для сина на перший внесок за житло. Ірина попросила в матері допомоги, а та відмовила гроші на чужу людину не віддасть, хоч як шкода. Образа була сильною. Донька пішла, жорстко кинула: “Для мене ти більше не мати.” З того часу не говорилися одинадцять довгих років.
Того вечора Текля відчувала безнадію. Повільно піднялася з лавки, попрямувала до головного корпусу. І раптом крик:
Мамцю!
Серце боляче підскочило. Текля обернулася й побачила доньку Ірину. Ноги підломилися, вона ледь не впала донька міцно її обійняла.
Я так довго тебе шукала. Брат не давав адреси, сказав тільки тоді, коли я пригрозила судом за незаконний продаж квартири.
Пробач, мамцю, що так довго тебе не шукала. Я була зла, потім усе відкладала, а ще соромно було перед тобою. Кілька тижнів тому мене наснився сон ти, блукаєш лісом і плачеш. Я прокинулась уранці, і так важко стало. Розповіла чоловікові, а він каже: “Їдь, помиріться.” Я приїхала чужі люди відчинили твої двері, сказали, що не бачили тебе ніколи Я довго шукала брата. Ми зараз маємо просторий дім біля Чорного моря. Мій чоловік сказав, щоб я забрала тебе до нас.
Текля міцно обійняла доньку й, вперше за багато років, її сльози вже були не гіркі а світлі й щасливі.
