Мені двадцять п’ять. У мене гарна робота, навчаюся заочно, будні побудовую самотужки, хоч і не без вагань. Працюю помічницею директора у великій логістичній компанії у Львові. Начебто все гаразд, але серце болить, бо вдома — вже не дім. А мама… та мама, яку я знала все життя, — ніби щезла.
Мати виховувала мене сама. Батька я ніколи не знала — у свідоцтві про народження порожнеча, а в її спогадах — лише невиразний силует. Ми з нею були, як подруги. Звісно, бувало всяке. Я була важким підлітком, гарчала, сперечалася, гриміла дверима, але мама завжди знаходила підхід. Вона вміла слухати, вміла любити. Навіть у найтемніші моменти вона лишалася для мене островом тепла.
Кілька років тому я з’їхала від неї — знімала кімнату, жила окремо. Та рівно рік тому почався мій спад. Складна операція, важке розставання, я просто розсипалася морально. Мама, звісно ж, прихистила. Я повернулася до її квартири — тієї самої, де з дитинства почувалася у безпеці. Але, на жаль, повернулася вже не в той дім.
Все почалося років п’ять тому, коли мама вперше згадала про Богдана. Колега, старший за неї, солідний, ввічливий. Та невдовзі з’ясувалося — одружений. Мене це тоді відштовхнуло, але мама, як школярка, вірила: «У нього з дружиною давно все скінчено». Вони продовжували зустрічатися, потім він пішов із сім’ї та переїхав до нас. А ще за рік вони розписалися.
Весілля було скромним, лише для близьких. Я посміхалася, дарувала квіти, намагалася прийняти. Але з цього моменту мама почала танути — зникати, розчинятися в чужій людині. Її поведінка змінювалася — непомітно, але невблаганно.
Колись ми могли балакати вечорами аж до півночі. Обговорювали все: від серіалів до моєї навчання, від їжі до майбутнього. Тепер — лишилася мовчанка. Богдан явно не схвалював моєї присутності. Його погляди, підколюванти, єхідні зауваження на мій адрес — на все це мама ніби не звертала уваги. Або не хотіла.
Поступово вона змінилася цілковито. У голосі — холод. У манерах — чужі ноти. Вона ніби копіювала його. Спочатку це були дрібниці: фрази, оцінки. Потім вона почала критикувати все підряд — від мого одягу до мого хлопця. Казала, що він «пусте місце», що «користі з нього не буде», що я невдаха, якщо не можу збудувати нормальні стосунки. А всього кілька років тому вона обіймала мене, коли я ридала через нещасливе кохання.
Найжахливіше — вона почала пити. Кожного вечора я приходила з роботи й знаходила їх удвох за столом, з пляшкою. Чарки, закуска, сміх — чужі, тяжкі, з домішкою якоїсь злости. Вони розмовляли так, наче я — гостя. А іноді мама в п’яній люті заявляла, що я тут «тимчасова». Що квартира — її, і якщо мені не подобається, двері ніхто не зачиняв.
Я намагалася поговорити з нею. Спокійно, голосно, з болем, з проханням — опам’ятайся. Ти ж не така. Це не ти. Вона слухала й… махала рукою. Або йшла геть. Або заплющувала очі: «Ти мені заздриш, бо в тебе самої життя не складається».
Ми, здається, втратили одна одну. Без скандалу. Без останнього крику. Просто повільно, болісно розійшлися у різні боки, як дві лінії, які більше не перетинаються.
Тепер я стою на порозі нового життя. Мій хлопець запропонував вийти за нього. Шукаємо квартиру. Я маю бути щасливою, але душа болить. Як залишити маму з цим чоловіком, який її руйнує? Вона ніколи не була такою — грубою, злою, байдужою. Але зараз — саме така.
Піти — значить зрадити її. Залишитися — зрадити себе. І я поки що не знаю, як жити з цим вибором.
