Зоряна Петрівна приїхала до мене в гості, та ображається, бо я її не году́ю.
Живу я з сестрою в різних містах я в Києві, а вона в Львові. Її донька мріє вступити до університету, який розташований у моєму місті. Після вступу вона планує жити в гуртожитку, а зараз приїхала на пару тижнів, аби скласти іспити та оформити документи особисто. Я не вникаю в ці формальності, знаю лише, що приїзд перед вступом звичайна справа. Сестра домовилась, що Зоряна поживе у мене, доки вона сама буде зайнята.
Хто ж має накривати на стіл? Питання про харчування ми не обговорювали. Якщо її мама мовчить на цю тему, то вони самі мають розвязувати його. Я бачу, як Зоряна сидить у вітальні і виглядає роздратованою. Питую, у чому справа. Вона відповідає, що чекала теплий обід. Я різко відповіла: «Я не тільки не планую тобі їжу подавати, а й живу за власним графіком. Тепер мені терміново треба йти! Подзвони мамі, нехай переведе гроші на твою картку купиш собі сирки, булочки і випєш чай. Чай, до речі, теж придбай, у мене його вже немає! Ну що ти, вже 18 років!»
Мама давно зі мною не спілкується, не знає, що після того, як діти вилетіли з гнізда, чоловік Віктор зник у невідомому напрямку, а я занурилася в роботу. Графік у мене жорсткий, тому вдома буваю нерегулярно, енергії на домашні справи майже немає. Хоч би й поспати, навіть це вже стало розкішшю.
Не збираюся жертвувати нічим заради гості. Приємно, без сумніву, бачити Зоряну вона так виросла, стала жіночною, та! Я вже не та вільна, енергійна тітка Люда, яка колись могла приготувати навіть слона, не жалкуючи часу та сил. Нехай сама купує продукти, нарізає, варить, смажить і парить. А ще краще нехай замовляє готову їжу, щоб не пошкодила плиту чи квартиру.
Тож вона розсердилася, заспокоїлась і мовчки лютує кожен день, сподіваючись на повний пансион разом з мамою. Не знаю, може, все влаштується. Важко раптом перестати бути доброю та зручною, адже я довгі роки підтримувала мирні стосунки в колі близьких. І досі залишаюсь мирною: надала безкоштовне ліжко, хоча без «додаткових» зручностей. Пішла до психолога за порадою, як делікатно пояснити рідним, що зараз я вже не така функціональна, як раніше. Треба менше на мене розраховувати!
Після всього я зрозуміла, що вміння сказати «ні» і встановити межі це не йогоґанщина, а дар, який дозволяє залишатися собою і берегти здоровя. Тож навіть коли близькі чекають на наші жертви, варто памятати: турбота про себе це теж турбота про інших.
