Кімнату зайняв племінник
Марія Степанівна стояла біля вікна на кухні, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана «Таврія». З машини неспішно виліз високий хлопець у м’ятій футболці та джинсах, дістав із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
— Ось він і приїхав, — пробурмотіла вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Дмитро виріс. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять, худий підліток з торчачими вухами. А тепер перед дверима стояв справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тіто Маріє? — невпевнено спитав він, коли вона відчинила двері.
— Ну звісно я! Заходь, заходь, Дмитре! Господи, який же ти вже великий став! — вона обняла племінника, відчула запах дороги й дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Втомився, напевно?
— Та ні, нормально. Дякую, що погодилися мене прихистити. Я справді ненадовго, поки роботу знайду й кімнату зніму. — Дмитро переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Марія Степанівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра її, Дмитрова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала у бік кімнати, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — все це довелося перенести в спальню, щоб звільнити місце для племінника.
Дмитро зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, я краще на дивані в залі влаштуюся? Не хочу вас обтяжувати.
— Та що ти! Молодій людині потрібен особистий простір, — відповіла Марія Степанівна, хоча всередині все стислося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Дмитро поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.
— Перенесла в спальню. Нічого страшного, — вона постаралася говорити бадьоро, але голос трохи здригнувся.
Племінник, здавалося, нічого не помітив, уже розстібав блискавку на одному з рюкзаків.
— Чи можна трохи розкластися? А то все пом’яте після дороги.
— Звісно, звісно! Я поки вечерю приготую. Ти що любиш?
— Та все їм, невибагливий, — Дмитро посміхнувся, і в цій усмішці Марія Степанівна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіто Маріє, не готуйте багато. Я сьогодні втомився, а завтра зранку почну роботу шукати.
Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Дмитро явно не збирався задовольнятися тим розташуванням меблів, яке вона йому залишила.
Готуючи котлети, Марія Степанівна згадувала сьогоднішню розмову з сусідкою Оленою Василівною.
— А ти впевнена, що правильно робиш? — запитувала та, косилася у бік Маріїної квартири. — Молодь зараз така… Сьогодні племінник, завтра друзів приведе, післязавтра якусь дівчину. А там і весілля захоче грати в твоїй хаті.
— Та що ти таке говориш, Олено! — відмахнулася тоді Марія Степанівна. — Він же родич. Брата син.
— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родич була, коли тобі погано було? Коли в лікарні лежала після операції?
Тоді ці слова здалися Марії Степанівні несправедливими. Але зараз, слухаючи, як племінник щось пересуває в її колишньому кабінеті, вона мимоволі задумалася.
— Тіто Маріє! — гукнув Дмитро з кімнати. — А чи можна, я телевізор до себе перенесу? Там зручніше стоятиме.
Вона завмерла зВона завмерла з половником у руці, а потім, зібравши всю волю в кулак, рішуче сказала: “Ні, Дмитре, це мій дім, і я вирішу, де що стоїть”.
