Зі святом, кохана! урочисто промовив чоловік, подарувавши мені пилосос на двадцяту річницю весілля. А вже зранку цей «чудовий» подарунок позбавив його голосу!
Отак, дівчата. Ми з чоловіком, Тарасом, святкували двадцять років спільного життя. Фарфорове весілля! Двадцять років разом це ж не пусті слова, так? Майже вічність.
Я, звісно, чекала на цей день, готувалася. Уявляла собі щось романтичне ну, ви мене розумієте. Може, вечерю в гарному ресторані, або поїздку в Карпати, або хоча б квіти та ніжні слова.
Весь день я метушилася по хаті, накривала стіл, одягла свою найкращу спідницю. А Тарас зранку кудись зник, загадково посміхаючись. Я, чесно, сподівалася на чудо.
І ось він повертається. Урочистий, немов генерал на параді. І заносить у дім дві величезні коробки.
Зі святом, серденько! каже.
Меншу коробку вручає мені. Я, затамувавши подих, розкриваю її. А там пилосос. Дівчата, новенький, суперсучасний, з функцією миття, але ж, матінко моя, ПИЛОСОС!
Я стою, тримаючи коробку, і не можу зрозуміти як так можна? Пилосос. На двадцяту річницю. Ну скажіть, це ж смішно? А Тарас, не зважаючи на мій, мяко кажучи, шокований вигляд, тягне до вітальні другу коробку. Величезну.
А це, каже, здираючи упаковку, наш спільний подарунок!
І дістає звідти величезний плазмовий телевізор. Такий, що на всю стіну. Про який він постійно згадував останні півроку. Оце ж хитрюга!
Ввечері ми мали святкувати. Але за столом сиділа лише я. А Тарас розвалився перед новим телевізором, перемикаючи канали і радіючи, як мала дитина. Потім повернувся до мене, жуючи мій салат, і питає:
Ну як, серденько, тобі подарунок? Корисно, правда?
І це слово «серденько» стало останньою краплею. Я не покоївка, не прислуга, я його дружина! Двадцять років! А він дарує мені пилосос, а собі іграшку.
Образливо? Ще й як! Я почулася не коханою жінкою, а частиною господарського інвентарю.
Але виду не подала. Посміхнулася і сказала:
Дякую, любий. Дуже потрібна річ.
Він був настільки захоплений плазмою, що навіть не почув, як холодом віє від моїх слів.
Усю ніч я не спала. В голові народився план. Зухвалий, але справедливий.
На полиці лежали дорогі парфуми, які я приготувала для нього. Але після пилососа і цього «серденько» я зрозуміла дарувати їх було б зрадою сама себе. Тож я готувала інший сюрприз.
Зранку я прокинулася раніше. Тарас ще спав, а я тихенько дістала з комори дві гарненькі коробки. В одну поклала блискуче нове відро для сміття, в другу гумовий вантуз. Обвязала стрічками, причепила бантики.
Коли Тарас прокинувся і вийшов на кухню, я з найсолодшою посмішкою вручила йому подарунки.
З річницею, коханий! Це для тебе!
Він розгорнув. Спочатку відро. Потім вантуз.
Його обличчя було шедевром! Він стояв, як укопаний, тримаючи в руках «подарунки». Очі бігали від мене до них і назад, наче він намагався зрозуміти, чи це жарт.
Це що? прошепотів він.
Подарунок, любий! відповіла я медовим голосом. Тобі, як справжньому господарю. Дуже практично, чи не так? Ти ж у нас відповідаєш за сміття та засорені труби.
Він замовк. Але по червоній шиї і стиснутих щелепах я зрозуміла до нього дійшло. І про пилосос, і про «серденько», і про всю його безтактність.
Того ж дня він приніс мені великий букет троянд і квитки на виставу. А відро з вантузом досі стоять у коморі, як нагадування. І знаєте що? Відтоді він сам виносить сміття. Отак із найнеприємнішої ситуації можна витягти користь.
Дякую, що були зі мною! Ваші історії теж цікаво почути.
