Привіт, мам. Олеся намагалася говорити спокійно, але голос вийшов сухим і напруженим.
Ой, Олесю! А ти чого сьогодні? Я тебе не чекала. відповіла Надія Михайлівна.
Слово «не чекала» вчепилося в серце Олесі, немов колючка. Воно лунало в голові знову і знову. Останнім часом її ніхто не чекав ніде.
Чого стоїш, ніби вкопана? Заходь, я огірки закриваю. Чи так зайшла, чи щось трапилося? З Олегом усе гаразд?
Усе добре, мам, з Олегом. Їм квартиру зняли на перший час. Богдан заплатив за три місяці вперед, а далі самі…
Олеся подивилася на матір. Та, як завжди, була зайнята хазяйством. Так було все життя. З дитинства Олеся памятала, що мати весь час кудись бігла і за всім не встигала.
«Треба швидше», «зараз у магазин побіжу, там привезли», «сиди вдома, а я піду», «Олесю, не заважай, бачиш працюю». Надія Михайлівна завжди думала про матеріальне, а доньці часто казала «почекай».
Олю, наливай чай сама, а то не встигаю, ще банки не простерилізувала. Гаразд?
Добре, мам. Олеся налила чаю, хоча не хотіла пити.
Ну то чого прийшла?
Мам а ти ніколи не хотіла розлучитися з татом? несміливо почала Олеся.
Нуу ні, а нащо? З панікадила на свічку. Всі вони однакові, ці чоловіки! А що?
Мам… я хочу подати на розлучення.
Що?! А що в вас сталося?! Загуляв, чи що?!
Надія Михайлівна аж зупинилася, відставивши банку.
Мам, мені здається, що ми зовсім різні. Олег уже виріс, сам із дівчиною живе. Думаю, що нам із Богданом варто розійтися…
Та що ж у вас коїться, Господи?!
Сьогодні двадцять пять років нашого весілля. Вранці він навіть не згадав. Лише питав, де шкарпетки і коли буде сніданок. І все… Олеся гірко зітхнула.
І все?! Олю, ну й дурниця ж у тебе в голові! Ювілей весілля! Ет
