31 грудня. Усі вже майже готові до свята, а моя кухня схожа на бойовий штаб. Прокинулась о шостій ранку, і повітря в хаті навіть не нагадує про свято тільки запах смаженої олії, вареної картоплі та мого тихого розпачу.
На плиті томиться холодець, у духовці гусак з грибами, на столі гора овочів для олівє та «шуби». Звичний новорічний набір, від якого вже нудить ще до вечора. А моя родина? Вони виконують роль «приймальної комісії».
Чоловік, Дмитро, лежить на дивані й важливо запитує: «Оленко, а картопля для салату не розварилася?». Допомоги, звичайно, ніякої, але контролю повноцінного. Дорослі діти, син Остап із дружиною Марічкою, занурені у телефони, лише іноді заглядають на кухню, щоб утягнути шматок ковбаси.
А головує у цій комісії, звісно, моя свекруха, Ганна Іванівна. Вона ходить за мною по пятах і дає «корисні» поради: «Оленко, майонез додавай перед подачею, памятаєш? А кріп дрібніше наріж». Ох, дівчата, так і хотілося його їй на голову посипати! Але я мовчала. Терпіла. Бо ж хороша невістка має бути «новорічною чарівницею». Хоч тоді я ще в це вірила.
Після годин праці стіл нарешті готовий. Все блищить, сяє справжнє свято! Я, виснажена, падаю на стілець. Руки болять, спина не згинається, а єдине бажання не випити шампанського, а впасти обличчям у «шубу» та заснути.
Усі вже на місцях, гарні, святкові. Розливають шампанське. І тут свекруха піднімає келих. Я ще подумала: може, подякує? Ха!
«Дорогі! промовляє вона. Перед Новим роком хочу сказати спасибі моєму синочку, нашому годувальнику! Дякую, рідний, за цей щедрий стіл і чудове свято!»
У мене в вухах зазвеніло. Усі підхопили: «Ура!», дзвенять келихами. Дмитро розправляє плечі, гордий, як павич. Його ж хвалять! А про мене жодного слова. Ніби гусака в духовку сама пані доля поклала, а салати зявилися з нізвідки.
І тоді щось у мені перемкнуло. Не образа, ні. Це була холодна, до болю ясна думка: це мій останній Новий рік у ролі безкоштовної служниці.
Весь наступний рік я жила з цією думкою. Вона гріла мене краще за камін. Я посміхалася, готувала, а всередині виношувала план. Жіночий, мудрий. Щомісяця відкладала трохи грошей на рахунок під назвою «Фонд мого спокою».
Коли влітку зайшла мова про свято, я загадково казала: «Ще побачимо!». Ніхто нічого не підозрював. Свекруха була впевнена, що її кухарка знову все влаштує.
А на початку грудня я зробила те, про що мріяла: купила путівку. Не абияку у прекрасний санаторій у Трускавці. З 30 грудня по 10 січня. Коли платила відчувала, ніби купую квиток у нове життя.
30 грудня. Дмитро ще спить. Я тихо зібрала речі, викликала таксі. На холодильнику залишила листівку:
«Дорогі! Цього року даю шанс головному чарівнику свята показати себе. У холодильнику все для олівє, рецепт гусака в інтернеті. Цілую. Ваша Олена. P.S. Повернуся 10-го. Не сумуйте!»
Вже в машині телефон задзвонив. Дмитро не говорив верещав. В його голосі були шок, злість і навіть страх. Я ж спокійно відповіла:
«Любий, я вже тут. Наношу маску. Не хвилюйся кріп дрібніше рубай, як твоя мама вчила. У тебе вийде!»
Як г
